І швидко побігла назад. У річку обполоснутися не зайшла.
Коли я повернувся — Люба сиділа на клунках з речами.
Діденко метушився, перев’язував валізу. Кришка не закривалася. Від зусиль аж погнулася вся.
— Що ви там напхали?
Я відкинув верх. Сало в ганчірці, хліб, величезний рушник, ряднинка — та, з-під вишні, полотняна сорочка, кальсони, чоловіча білизна натільна на поворозках, чоботи майже зношені, валянки. Якесь непевне ганчір’я, допотопне, самоткане.
Я прибрав усе, крім сала і хліба.
— Миколо Івановичу, спасибі вам, звичайно, що ви для мене гостинці-подарунки зібрали. Від себе відриваєте. Але у нас із Любочкою все є. А вам і самому згодиться. Де ви нове купите?
Діденко згріб увесь мотлох з підлоги в купу, пом’яв, потім став запихати назад у валізу.
Люба махнула рукою:
— Мишо, треба забрати. Йому так спокійніше буде. Я просила, щоб залишив собі,— нізащо. — І лагідно звернулася до Діденка: — Миколо Івановичу, Миша не зі зла. Він навіть дуже вдячний. Ми заберемо. Ми обов’язково заберемо, і Миша носити буде. Будеш, Михайлику?
Вона так на мене подивилась своїм новим внутрішнім поглядом, що я кивнув.
Діденко зі старанності розпластався на кришці, але сил зав’язати навколо не вистачало. Про замок не могло бути й мови. Кришка відставала сантиметрів на десять.
Я зав’язав мотузку.
Машинально. Тим самим проклятим вузлом.
Посиділи кілька хвилин перед дорогою.
Діти не галасували.
Тиша стояла страшна.
І в тиші пролунав голос Петра:
— Ану, виходь! Ганнусю, Йосипу, на Ворсклу підемо! Сонечко високо, вода глибоко!
Діти вибігли надвір. Люба — слідом.
Ганнуся кричала, Йоська їй підкрикував.
— Петре, Петре, любесенький, ми їдемо додому, в Чернігів! За нами тато приїхав! Ми зараз їдемо! Ми поїдемо на потязі! І їсти будемо в потязі, і все-все в потязі! Просто на ходу! І спати будемо!