Ішов у напрямку Довидової хати. Ключі були у мене — забрав у Мирона, щойно повстав із хвороби. Мирон віддав без особливого бажання. Він, напевно, вважав цю хату вже своєю. Якби хлопці залишилися у нього — то й хата у нього теж.
Коли я забирав ключі, Гришко з Вовкою ще не оформилися у мене в мозку. Але тепер вони точно мої. І хата теж моя. Коли виростуть — отримають і розпорядяться втрьох з Йоською. За законом.
У порожній хаті обійшов усі закутки. У Зуселя перевернув ганчір’я на тапчані. Оглянув під і над. Нічого. Ані аркушика з релігійних книжок, ані єврейських причандалів. Якби Зусель усе із собою потягнув, йому б візок знадобився або валіза велика. А він і сам на ногах своїх стояв сумнівно.
Обстукав мостини, стіни в кімнатах і в сінях.
Спустився в льох. У темряві запалив свічку — там же на приступочці знайшов разом із сірниками.
Порожньо. Зібрався вилазити, але спіткнувся об поламаний ящик — цвяхом розпоров холошу. Спересердя вдарив ящик ногою. Верхня планка тріснула, і нога втрапила у капкан. Смикав і так, і так. Не виходило звільнитися.
Свічка згасла.
Волоком дошкандибав до східців — згори падало світло. Вивільнив ногу руками і зрозумів, що до бічної стінки ящика зсередини прикріплена торбинка. Скоріше, капшук. З твердим. Але не шматком. У капшуку на дотик перекочувалось щось окреме одне від одного. Також туга рурочка, цупка, невеличка.
Нагорі я розв’язав. Вузол був мій. Тому й розв’язав. Інакше б довго возився. Або скоріше за все розрізав.
Вузол-таки мій. Тільки з відхиленням. З вигадкою. Але, видно, старалася людина. Зав’язувала терпляче. У місцях зв’язки широка тасьма розгладжена. Немовби бант розправляли. Знову згадав Євсея. Він навіть шнурки на черевиках таким вузлом в’язав. Постійно удосконалював швидкість.
Усередині було таке: золоті коронки — чотири штуки, обручки — сім штук; царські золоті червінці — п’ять штук; брошка жовтого металу, ймовірно золото, квіткою з камінчиками синього кольору — одна; шпилька довга із закруткою у формі бутона трояндочки сірого металу — ймовірно, срібна з черню — одна. А також радянські грошові знаки паперові, скачані і перетягнуті гумкою від ліків. Грошей дві тисячі різними дрібними купюрами.
Я склав усе назад усередину. Але не міцно зав’язав, абияк.
Побіг до Мирона.
Мирон сидів за столом.
Сіма поїла його курячим бульйоном. На мене глипнула з осудом.
Я не відреагував. Шваркнув розв’язаний капшук на стіл. Висипалося внутрішнє багатство. І червінці, і коронки, і обручки, і брошка, і шпилька, і гроші рурочкою.
Сіма ахнула. Впустила черпак у супницю. Бризки на всі боки.
Мирон тільки очима повів. І то — не на золото, а на мене.
Я сказав:
— Громадяни, будете зараз понятими. Перерахуємо, оформимо.
Файда потягнувся через блискучу гірку до хлібниці, схопив відразу кілька шматків, поклав біля чашки. Став кришити хліб у бульйон. Кришить і кришить. Кришить і кришить.
Кажу: