— Ви, громадянине Файдо, так розумію, не в перший раз бачите вміст даного капшука. Він вам навіть їсти не заважає.
— Не заважає. Я на цей вміст стільки дивився, що й не заважає. Та ви сідайте, Михайле Івановичу, поїмо. Встигну. Все встигну тепер.
Мене не здивував спокій Мирона. Цей спокій входив у мої плани. У синагозі я відчував: буде остання крапля, після якої він заспокоїться і розколеться. Але що це за крапля така утворюється, мені було невідомо. Я й обшук улаштував без ясної мети. Виявилося — ось останню краплю й приніс. Просто на стіл.
Мирон дивився на мене без зла. Зло вже не потрібне було ні мені, ні йому. Він дивився, немов вивільнився. І я зрозумів, що тиснути не доведеться.
— Сімочко, і мені бульйончику налийте. Я туди теж хлібця покришу, як Мирон Шаєвич. І самі сідайте коло нас. А то у вас і руки, і ноги трусяться, і все на світі.
Сіма тремтячими руками подала мені повну чашку.
Сама їсти не стала.
Ми з Мироном пили бульйон, потім ложками вигрібали розмоклий хліб — не наввипередки, а навпаки. Кожен намагався повільніше.
Нарешті не витримав Мирон.
— Сімо. Іди звідси. Куди-небудь подалі йди. До хлопців на луг. З ними пограйся. Сунька там?
Сіма відповіла, що пішов із хлопцями, а чи там вони зараз чи ні, їй невідомо.
Мирон наказав з’ясувати і чекати подальших розпоряджень на тому місці, де діти.
Сіма запитала:
— Я не знаю, де їх знайду. Може, на річці або на Вовчій горі. Які твої розпорядження мені чекати, якщо ти не знаєш, де нас із ними знайти?
— Іди, Сімо. Іди подалі.— Мирон підвівся, погладив дружину по спині і підштовхнув до дверей. — Іди. Я знайду. Ви будете галасувати, ви тихо не вмієте. Ось я по галасу і знайду.
Сіма пішла.
Мирон сів.
— Ви ж, Михайле Івановичу, вже перерахували. Не ламайте комедію. Поняті-шмоняті. Ми з вами і є поняті. Інших не треба. Якщо хочете знати, я радий, що ви капшук знайшли. Він мені поперек горла висів. Де знайшли?
— У льосі у Довида. Вміла людина ховала. Не кажіть мені хто. Сам знаю. Євсей ховав. Точно?
— Точно.
— Хто знав, що схованка в льосі?
— Я та Євсей.