Я не прибрав. Налив собі в склянку залишок з першої, долив з другої по вінця.
Підняв склянку і проголосив:
— Давайте вип’ємо, Мироне Шаєвичу, щоб ви й ваша родина виявилися ні до чого. А заодно на спомин душі Довида. Чи краще спочатку на спомин Довида, а потім, окремо за те, щоб ви сухими з води вийшли. Змішувати не треба. Точно? Не треба змішувати? Вам — жити, а Довиду в землі лежати.
Я випив одним духом. І знову налив собі.
— Ось це вже за вас і вашу родину. За Суню, Сіму, за вас особисто. Треба почаркуватися. Ви за Довида не випили. А за своїх живих випийте.
Я налив повну склянку Мирону і твердо поставив перед ним.
Він не почаркувався, не подивився на мене, випив.
— Гаразд. Будемо вважати, що ви з каяттям прийшли, Мироне Шаєвичу. Кажіть.
Мирон схопився і вибіг з комірчини. Я чув, як він тупотів по кам’яних плитах. Надвір не добіг. Вивернуло його ще в приміщенні. Зрозуміло за звуками.
Я сидів і чекав. Думав, умиється, повернеться назад.
П’ять хвилин чекав, десять.
Вийшов на стогін Мирона. Він лежав майже на порозі, на камінні. І так добре лежав, голова трохи на підвищенні. А то б захлинувся.
Я гукнув когось. Підійшла баба-прибиральниця. Побідкалася-побідкалася.
Сказала:
— Горе у нього. Приберу. Нехай на холодку полежить. Прочухається. Тут каміння завжди холоднюче. До тями приведуть бідолашного. А ви міліціонер із Чернігова?
— Так. Ми Довида поминали.
Вона кивнула, щось пробурмотіла по-єврейськи.
На вулиці було ясно. З похмурості в комірчині очі втомилися. Тепер я дивився новим поглядом. І робив план.
Ще до ночі — розколюю Мирона у парі із Сімою. Разом усадовлю і буду колоти.
Потім — у Рябину. Наведу лад з Любою.
Потім — у Чернігів до Лаєвської.
Долю Гришка та Вовки я вирішив. Забираю.