— Я тільки набігаю. Сунька загалом і в цілому займається. Подружки його теж. Узяли шефство.
— Ага. Правильно. Діти — наше майбутнє. А старі — наша повага. «Молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почет». Так, Довиде Срулевичу?
Довид не відповів.
Я звернув увагу, що він не тримає на колінах свій єврейський молитовник, і поблизу поля зору немає подібних книжок.
Питаю в Довида:
— Як самопочуття Зуселя?
— Самопочуття є. Трохи заговорив. Дурниці всілякі. Але голос подає.
Довид особливої радості з одужання Зуселя не проявив, видно, всередині думав щось своє, не сприймав мої слова цілком. А мені треба, щоб сприймав.
Кажу:
— Гаразд, Довиде. Поки тут Сіма з Сунькою заправляє, ходімо на цвинтар. Уклонюся Малці. Робоча була жінка. Темна, але робоча. Не ладнали ми з нею. Але треба вклонитися. Так? Довиде, чуєш мене? Треба?
Довид кивнув.
Природа квітнула.
Я поцікавився щодо грошей. Чи вистачає.
Довид не поскаржився. Не голодні — і добре.
У свою чергу запитав про Йоську. Я запевнив, що з ним усе дуже добре. Хлопчик цілком здоровий, розвивається правильно, у даний час перебуває з Любочкою на відпочинку.
Довид спинився, уперся очима в землю, сказав:
— Не віддаси назад?
— Не віддам.
— Остаточно?
— Остаточно.
Довид без переходу сказав далі:
— Тебе Малка за копійки мордувала. Зусель сказав, де гроші закопав. Треба піти — відкопати. Тобі віддам. Ти державна особа, використаєш за законом.