— Що за копійки? Звідки у Зуселя?
Довид відмахнувся.
На цвинтарі біля могили Малки стояв Зусель. У червоному залізничному кашкеті, щоправда, з виколупаною кокардою, але загалом непоношеному. Займався своєю звичною справою — молився. З-під кашкета набакир чорніла ярмулка.
Я штовхнув у бік Довида:
— Ну, Зусель фраєр! А я думав, старий картуз тільки з головою у нього зніметься!
Довид показав на Малчине постійне місце спочинку:
— Вона купила. У неї кофта залишалася, ще до війни, поміняла. Зусель, як його Євка з Чернігова притягла, хапався за порожню голову і дуже кричав, щоб закрили. Тож Малка й принесла йому. Дуже він полюбив. Перші слова його, коли знову заговорив: «Мене Малка закрила».
Довид присів на лавочку. Захитався, як Зусель, повторював за ним слова.
Ну що. Зусель на мене нуль уваги. Глипнув немов на незнайомого. Навіть слова не перервав.
Я запитав Довида:
— Лавку хто робив?
Довид відповів без затримки:
— Сунька. — По-хазяйськи погладив сидіння. — Гладка, як коліно. На совість зробив. — І язиком цокнув від задоволення.
Старі молилися довго, під кінець Довид став поруч із Зуселем.
Я приліг на траву неподалік між могилами. Чекав, поки закінчать голосити і так далі.
Довид роздивився мене в траві не відразу.
Покликав:
— Михайле! Де ти?
Я відгукнувся.
Старі люди пішли на голос.
Я кажу:
— Лягайте. Травичка м’яка, де ще полежимо спокійно, як не тут? Затінок, пташки співають. Чистий рай.