Белка засміялася:
— Ти вищий, я не дотягнусь. Давай ти рви, а я буду ховати. Під сорочку. У мене під цією ще одна. Я її зав’яжу знизу й буду запихати. Запхаю по саму шию. І буде у мене живіт. Мені подобається, коли живіт. І Євсею теж подобається. А тобі?
— І мені подобається, Белочко.
Вона зав’язала нижню сорочку і підняла її вище колін. На зразок великого клунка.
Негарно і неакуратно.
Я їй порадив:
— Ми зараз не будемо збирати. Від цих зеленців живіт негарний. Треба крупні, великі, розумієш?
Белка кивнула і почала розв’язувати вузол. Але, видно, занадто затягла і тепер не виходило.
Я хотів допомогти. Присів перед нею на коліна. Тільки-но руки простягнув до вузла, як Белка відштовхнула мене ногою.
Я впав з несподіванки на спину.
Вона стала наді мною з розчепіреними ногами, із задертою сорочкою. Я наче в загородці між двома стовпами. Божевільна, а неприємно, все-таки жінка, треба мати сором.
Торкнув її за ногу, хотів зрушити. Стоїть як укопана.
Трошки додав сили. Вона трохи відступила.
Кажу суворо:
— Белко, що Євсей подумає про тебе і про мене? Не можна так стояти з чоловіком. Подумай своєю головою, Белка.
Белка підвела голову вгору і видихнула:
— Оооох.
Але з місця не зрушила. Тільки сорочку випустила, то вона над моїм обличчям повисла мішком.
З Белкою я впорався. Поклав її обличчям у траву. Затихла. Заплющила очі. Я її погойдав за плечі, як маленьку. Начебто заснула.
Крізь її сон запитав:
— Белочко, скажи мені, сонечко, ти на Лаєвську не ображаєшся? Вона ж із твоїм Євсеєм щось мала. Я знаю. І ти ж знаєш?
Белка очі не розплющила. Випустила бульбашку з губ.