Я мовчав.
Свириденко продовжив свої думки:
— Так, люди кажуть. А я їм кажу: «Цупкий — наш кращий співробітник. А тимчасові труднощі бувають у кожного». У кожного! Розумієш, Мишо?
— Я — не кожен.
Свириденко підніс указівний палець високо вгору:
— Ось тут і є твоя єдина на сьогоднішній день помилка. Ти вважаєш, що всі — кожні. А ти — не кожен. А якщо б ти вважав, що і ти — як увесь радянський народ — кожен, то ти прийшов би до мене і сказав: «Товаришу підполковник, Максиме Прокоповичу, я звичайна людина, у мене було багато горя, у мене і дружина, і прийомний син, і таке інше. Я наздожену згаяне з усієї сили». І своїм товаришам так само сказав би. Хіба вони тебе не підтримали б? Підтримали. А ти сам і сам. Сам і сам. А люди обговорюють і будуть обговорювати. І щось корисне тобі скажуть, точно тобі кажу. Скільки тобі треба, щоб закінчити зі своєю біганиною? Тиждень? Два? Дам, скільки скажеш. Справи твої перерозподілю. Ніхто не пискне. Ми в органах працюємо, а не де-небудь.
Я сказав, що мені потрібно два тижні. Нехай як треба — так і оформлять, за власний рахунок, за рахунок майбутньої відпустки. Хоч як.
Склав план оперативних заходів з наміром діяти у суворій відповідності. І напролом. Тому що досить. Терпець уже урвався. Будьмо відверті.
Белка. З цього боку я давно не заходив. Вона опинилася на віддалі від моїх напрямків.
Я поїхав до неї в лікарню.
Дашевський зустрів приязно, одразу запевнив: у Белки невеличке прояснення. Чи надовго — наука визначити не в змозі.
На моє запитання про відвідувачів пошепки сказав:
— Нікого. Я вас запевняю — нікого. Тижнів зо три як нікого.
— Вона сама не цікавиться?
— Ні. Каже — рада, що її залишили в спокої. Я вам навіть пораджу її зараз не чіпати. Подивіться збоку. З санітарками поговоріть, вони якраз найближчі до неї, знають краще за лікарів. Я розпоряджусь, щоб вас прийняли ввічливо і не уникали роз’яснень. Ви ж розумієте, у нас із родичами персонал розмовляти не налаштований. Люди нервують з нерозуміння, а пояснити іноді й можливості нема.
Белка гуляла навколо яблунь. Зривала зелені, маленькі яблучка, і не яблучка навіть, я тільки зав’язі, надкушувала і кидала. Надкушувала і кидала.
Я гукнув:
— Белко! Що ж ти додому не йдеш?
Белка спокійно відповіла:
— Поки що не хочу. Як захочу, піду. Я поки яблук не наїмся — не піду.
— І я з тобою поїм. Я теж дуже хочу.
Ми з нею стали рвати майбутні яблука наввипередки.