— Іване Карповичу! А я на вас чекаю! — кричить, біжить до мене, обнімається. — Рятуйте, Іване Карповичу, рятуйте! — за руку мене схопив, сам наче у пропасниці трясеться, око праве сіпається, а така ж урівноважена людина була! Породистий шляхтич, поважний та величний.
— Що сталося? — питаю.
— Пограбували нас, Іване Карповичу, пограбували! — аж стогне він, наче ріжуть його живцем.
— Як? — дивуюся я, бо це ж не селянська хата, а повітовий банк!
— А так! Стіну проламали, зайшли до будівлі, двері до сховища вивалили, два сейфи відчинили, забрали все звідти і втекли. Все до копійки вигребли, гаспиди!
— Зачекай-но, Миколо Ісидоровичу, і що — ніхто не чув?
— Ніхто! Хоч там поруч у сквері гуляння були, оркестр грав, людей цілий натовп! І ніхто нічого не почув! Та що там натовп! У мене ж усередині банку охоронець озброєний був! Заснув, гад такий, і теж нічого не чув!
— Навіть як стіну вивалювали? — дивуюся я, бо щось це дивно занадто, щоб так міцно людина спала — Перевірити його треба.
— Перевіряють. Поліція його допитує, обшук у його кімнаті провели. Але нічого не знайшли! — бідкається гість.
— То поліція займається справою, — киваю. — Я вам тоді до чого?
— Іване Карповичу, та ви що, не знаєте нашу поліцію? Та вони тільки й можуть, що з жидів гроші збивати за проживання поза смугою осілості! А як розслідувати, то хіба вони щось знайдуть? Он зрізали у мене на ярмарку годинник, дорогий, швейцарський, подарований мені на двадцяту річницю служби в банку! Пішов я до справника, а той тільки руками розводить: «Та де ми той годинник знайдемо? Та в нас справ багато, а людей мало, платня взагалі жалюгідна, а в мене семеро дітей». За місяць дивлюся, точно такий годинник у нього на ланцюжку срібному вже висить! Тільки дарчий надпис затертий! Я до справника підійшов, спитав, котра година А той негідник навіть не почервонів! Відкрито дістав мій годинник, подивився і відповів, ще й посміхався нахабно! І оце на цю поліцію мені сподіватися? Це як засудженому до шибениці на зашморг сподіватися! Та ніколи! — аж плює банкір спересердя, хоч вихована людина, в столиці навчався.
Я й сам знаю, що з поліції нашої користі як з бика молока От минулого року вкрали в мене коней. Тут жнива на носі, я жниварки купив, коні потрібні, щоб їх тягати, а коней украли. Розібрали стіну сараю і втекли вночі, коли мене вдома не було. Я вранці тільки дізнався, кинувся до поліції, до самого справника, а він давай розпитувати, скільки коней забрано, які вони з себе і скільки б коштували, якщо продавати. Наче він сам ними торгувати збирався. Послухав мене, а потім каже, що коні вже, мабуть, в іншому повіті, то нічим допомогти не може. Тут я тільки второпав, що розпитував справник мене лише для того, щоб знати, скільки з конокрадів, яких він покривав, грошей брати. Щоб вони менше не заплатили. А шукати коней моїх він і не збирався. Оце така поліція! То довелося самому за справу братися. І швидко, бо ж жнива на носі. По одному перебирав хлопців, знайшов конокрадського отамана, револьвер йому у вухо засунув, аж кров побігла, і сказав коней віддати, бо інакше не револьвер у вусі буде, а куля. В одне вухо зайде, з іншого вийде, мозок не зачепить, бо голова ж пуста, якщо вирішили у мене, колишнього співробітника охоронного відділення, коней забрати. Стріляти не довелося, второпав отаман, що і як. За день повернули коней. Не тих, що в мене були, ті вже десь далеко, ледь не на Дону, були, а інших. Трохи гірших, але вже що є. То на поліцію справді надії ніякої.
— Іване Карповичу, допоможіть! Ми ж минулого року тільки ремонт закінчили! Стіни зміцнили, ґрати на вікнах, сейфи у підвалі! Купу грошей витратили, думали, що убезпечилися, а тут пограбували нас! Мене ж і з посади викинуть, якщо не знайти грабіжників! Дуже прошу! І ви ж мене знаєте, я віддячу! Віддячу, Іване Карповичу!
— Та я ж той, простий землевласник, жнива в мене, врожай треба збирати, — сумніваюся я, але в самого, відчуваю, аж жижки трусяться. Бо ж горбатого тільки труна вирівняє. І як звик я шукати, то нічого за те кращого не знаю. Вже у відставці, а так іноді сум бере за службою, що хоч вий. Наче все життя мріяв сидіти на хуторі та хліб вирощувати, а оце кожної ночі сниться, що стежу за кимось, когось шукаю.
— Іване Карповичу! Ось вам сто карбованців на витрати, і поїхали! Якщо знайдете грабіжників, то буде вам такий врожай, який і не снився! З усіх врожаїв врожай! Обіцяю! — просить Хомутинський. А мене і вмовляти не треба.
— Ну, добре. Зараз перевдягнуся.
Пішов я, убрався у міське, револьвер узяв про всяк випадок та аркуш паперу. Бо ще в конторі звик я, що все треба у документ переводити. Воно ж людські слова такі: один сказав одне, другий почув інше, а потім непорозуміння виникають. Коли ж на папері виписано, то виписано. Слова на папері наче на камені викарбувані стають. То швиденько склали договір, Микола Ісидорович підписав, і поїхали до міста.
— Степане, швидше! — все покрикував банкір візнику і набивав чергову люльку.
— Миколо Ісидоровичу, та що вже ви так хвилюєтеся? Ну, пограбували і пограбували, трапляється таке. Ваша яка провина?
— Іване Карповичу! Якщо хочеш, то провину знайдеш. А з мене є кому хотіти зробити цапа-відбувайла! Особливо зараз, коли пограбовано мою філію! Якраз після ремонту, на який стільки грошей витрачено було!
— Так, ремонт добрячий зробили, — погоджуюся я. — А який сквер біля контори обладнали! Прикрасили ви місто, такий острівець, наче у столиці.
Це я кажу не для того, щоб підластитися, а тому, що й справді хороший сквер вийшов. З квітниками, лавками та фонтаном Дивишся — і серце радіє, переповнюється вдячністю до Господа нашого. Бо кожна справа, зроблена добре, кожна річ викохана — то як молитва, як подяка Отцю нашому, тому, що на небі. Бо від споглядання добре зробленого і людина добрішає.