Хата пана Бравна якось не наближається. Власне, їй нема чого наближатися, зате Ніні необхідно. Але вона просто не може пролізти того невеликого шматка, що ще зостався, бо проклятущий малинник, бо повзучка-ожина зчіпилися й не дають проходу: шукайте, мовляв, якогось ціпка в купині та й розгортайте їх. Ой, розгорнути чи ні, а колючий дріт оцих проклятущих кущів так і ріже ноги, так обмотує ремінням. Насилу! Біля кущика калини, що став собі на межі хащі, починається посілість пана Бравна. І пише він: «Не проходьте!» Дорогий пане! Чи ви собі уявляєте, що людина, яка пролізла через хащу, повернеться назад до неї і пролізе ще раз крізь те, що так нелегко зробила раніше? Таж гляньте: волосся, як у дикунки, стріхою звисає, усі гребінчики й запинки хаща має (а не чорт), з лівого коліна цюрком кров тече, а вся шкіра в Ніни, наче по війні з індіянами. І ви кажете їй вертатися? Ні, ні, дорогий пане!
Розглянувшись, чи автор цього напису припадком не вийде з хати та не старатиметься їй нагадати про своє власницьке право, Ніна проходить його травичку і, Господи, слава Тобі! — вона вже на ділянці пана Андрія, і тепер їй уже все вільно.
Перед шатром дерев’яний фотель. Там сідає Ніна, щоб спочити. Але, але! Розглядається по обійсті і знаходить усе, що потрібне: на підніжжі столу мисочка з милом та ще й подвійним — туалетним, білим, і звичайним, сірим. На землі — шматини. Он простяглися білі панчохи — ні, вони для цього не придаються. А он штанина — е, може, ще щось краще знайдеться. Шматок сорочки не гірший, якщо йдеться про чистоту. О, є й відро з водою! Вмочивши ганчірку в воду, Ніна намилює один кінець і ним змиває свої воєнні рани, а другим кінцем висушує. Алеж і печуть оці задряпини й рани! Але що це? — Пляшка з мутнорожевою густою рідиною і написом: «Бенадрил». Очевидно, комарі й отрутні рослини добре далися взнаки власникові. Вмочує кінчик ганчірки в рідину й покриває нею рани. Швидко перестають пекти, хоч то ніби й не від цього. Спасибі, Андрію! Ганчірку випрала й повісила під столом, воду з відра вилила. Он ще б вам так прикріпити до столу скриньочку з аптечкою, з приборами для першої помочі. Правда ваша, для кого? Таж по хащі не лазять порядні люди, та й непорядні рідко заходять. Все ж скринька з ліками пригодилася б.
На березі тепер пусто. Вже не походжають канадські гуски, вже не пасуться їхні діти, і хліб занедбаний лежить у погорді. Відлетіли гуси на сусіднє озеро, а може, й узагалі вже помандрували в світ. Бо — осінь.
Перед хатою Олександра ще куриться купина сміття, що його він запалив, від’їжджаючи. Не видно нікого.
На ділянці Івана Ніна знову, наче вдома. У нього на подвір’ї вже немає ніякого знадіб’я. Добрий господар усе держить у хаті. А на городі — чого, чого там немає! Он баштанець, і на ньому жовтіє самітній кавунець та пара малих круглих зелених писаних динь. Чи диньки — то жінки кавунів? Як пізнати, котре з них кавун-чоловік, а котре диня-жінка? Он питання, що мучить Ніну з давніх-давен. А помідори тільки зелені зосталися, бо вчора, в неділю, гості зібрали всі, що ледве рожевіли. Пара бурячків росте на біло-сірій землі — на озерному намулі. Видно, що він родючий, бо соняшники он які вдалися на Івановому! Рядком, наче вояки, великі голови обважніло повисли, а з золотих облич так і капає медом. Не дадуть їм гості зріти задовго, Іване! Гості бо привикли заходити на Іванове за закришкою, за полуницями, за бурячками на борщик, за огірочком до хліба та й зажити-поспати в його шатрі, а господар хай уже вибачає.
На сусідньому — вулик. Так, принаймні, здалеку виглядає ця зелена будка. Бо кожен знає, що пан — завзятий пасічник. Уся Діброва в нього консультується, чи є в кого бджоли, чи нема, а так от, для знання. Але, боячись комашні, та ще й кусливої, Ніна обходить будку здалека. Все ж, стривайте, не видно медоносного народу. Наближається обережно до зеленого об’єкту і просліджує: скринька, наче скляна чи пластикова плитка зверху, під нею суцільні стіни, а от ніде нема віконця, ніде входу для бджіл. Десь так замаскував господар, щоб, бува, якісь гості за медом не внадилися. Та все ж мусів би хоч напис покласти, щоб бідні бджілки знали, кудою влазити до хати. Ей, стривайте! Поруч така ж, зелена, лавочка. Так це не вулик, а столик і так мирненько собі біля лавочки! Набравши відваги, Ніна розглядається. І що ж бачить? На межі притулився до бур’яну пень, що виглядає, як бочка для сміття. У нього висолоплений язик, і по тому язикові бджоли так і влазять, так і влазять до цієї бочки. Як же дасть знати ногам! Жалить бо народ цей, і краще з ним не знайомитись. Хай уже хазяїн — він фахівець, так би мовити.
Перед будинком пані Роми сумує самотою м’ячик, біля порога ціла валка транспортовиків. Там і трок, і плятформа, і авто, і літак, та ще й чотиримоторовий (з пластики), і малі жучки-авта. Дрімають під стіною. В неділю чи вже й у суботу приїдуть діти, і вся ця арматура піде в рух.
А подвір’я відгородили гарною сіткою. Металеві стовпики повбивані міцно в грунт та ще й добрий кусок — у дно озера. Дуже практично, бо ніяк не пролізеш до або від сусідів, хіба б брів чи плавав. От би нам так по наших селах! Сваритися через таку загорожу легко, а от битися ніяк не вийде.
На подвір’ї пані Марії ще два авта паркують. Очевидно, там ще гості. Може, то молодий пан приїхав, відбуваючи свою пошлюбну подорож, щоб заглянути-пожити в маминій хатці? Хоч давно вже земля її покрила, то її квіточки цвітуть так, наче б її трудящі руки щойно тільки перестали полоти чи огрібати грядочки. Дитячі іграшки над потоком, там же і Маріїн лежак та червоний фотелик. Усе — як було. Тільки господині немає і вже більше не буде. Життя ж не знає стриму.
Ех, як гарно хтось вигладив поле праворуч дороги! Воно прилягає боком до поля пана Мазура, і оце господар цілий тиждень орав, скородив, боронував, вигладжував та нагромаджував коріння. Дрібними рівчаками сполосовано поле, а струмент лежить через дорогу: машинерія, якій ви й назви не знаєте, оці каблуки, бубни чи тарілки. Добрий господар! Чи він це під будову чи під город?
Озеро тихе й гладке. Інколи вітер ударить його крилом або задує по ньому з свого широкого рота. Тоді поморщиться. Жде воно на дощі, жде воно на осінь.
Далі знову полюс дібров’яного яйця і хаща. Але тепер уже ніхто не примусить Ніну лізти в неї. Вертається до Діброви гладкою дорогою поміж обидвома озерами.
Не довго цвіла-пишалася хаща, так з тиждень, може, два. Її стоптано, і вона втратила свою незайманість. Уже ставши на березі, Ніна із здивуванням помітила, що нічого в ній не цвіте. А вона надіялась, що аж тепер вся хаща зацвіте і виглядатиме, як один золототканий кольоровий килим. Що ж сталося? Невже гураган ішов лісом і, замість дерев, поклав покотом його підшиття — цвітучу хащу?
Іде слідами, йде протоптинами і шукає золото-синього й біло-аметистового килима, шукає медяних капель, трубок розрив-трави. Де-не-де втоптані в поломані била й подавлене листя марніють на зломаному стеблі. З трудом віднаходить сині колоски пенстемону чи білу ялинку айстер. Вони поломані, потоптані, подавлені. А вже найгірша руїна довкола пнів, кругом дерев. Ах! Таж гриби вродилися в хащі, і сипнув за ними народ! Обшукав дбайливо кущі та пні, стовбури і рівчаки та зібрав яйцежовті масляки й купки ясноголових підпеньок — на темноголові, зимові, ще не пора.
Так, отже, лягла людям під ноги золотіюча хаща. Не спромоглась відцвісти та видати насіння. Її молоду, пишну, розцвілу, як відданиця, захопила передчасна смерть. Тільки там, де трясовиння, де не стане людська нога і не родяться гриби, там ще синіють китиці тирличів-генціян та де-не-де жовтіє стебло воскобоїни. А над самою водою фіолетова айстра дивиться в воду і, як у пісні, оглядає свою пишну вроду.
Спасибі, мокравино, що притулила-приголубила тих небагатьох, що втекли з хащі на твої купини, обведені довкруги чорним трясовинням! І подяка грибам, що не родяться на млаках, на мочарах.
Хто знає, може в інших країнах чи місцях жовтень і листопад різко відділені, але в нас, на Діброві, вони зовсім поєднані: листя бо жовкне й падає, коли на те прийде час, і обидві ці дії відбуваються майже одночасно. В міру того, як листя жовкне, воно снується вниз і своїм золотом, міддю, бронзою і багрінням покриває ситу зелень трав, маїть хащу, що вже зовсім почорніла та заснула або померла. Її сон і смерть — однакові. З весною воскреснуть ті, що померли, і народяться ті, що виросли з насіння, що його гойно розсіяли батьки. І немає смерти-кінця. Є смерть-сон, відпочинок. Так, отож, стоять дуби в мідяних шагах, зовсім не готові віддати їх землі. Вони зберігають їх, щоб гріли старі вузлуваті кості і щоб вітер не морозив дужих коренастих плечей.
Клени позолотіли всі нараз і скидають своє золото поволі, тихо і з повною гармонії резиґнацією. Стелять його навкруги свого стовбура так широко, як сягає корона, і обидві — корона на землі й на дереві — золоті.
Осики й берези жовкнуть блідо і трепочуть листям в осінньому вітрі. Вони ще потемніють і дістануть колір старого золота, тоді забере їх вітер на свою спину і понесе на озеро та кине на пильні дороги.
Яблуням байдуже. Вони ростуть будь-як, не дбаючи про красу. Присадкуваті, сучкуваті, розхрістані, незачесані. Одягаються тільки навесні і то накоротко. А пізніше вже родять, і немає в них часу цікавитися одягом. Так само й тепер: жовкнуть будь-як, і листя обсипається, як з котрої — одна вже гола, а її сусідка ще вся прибрана в латаний одяг з жовтих і зелених шматків. З одної зняли яблука заздалегідь, а друга не варта заходів — їй залишили яблука, звичайно, червиві. Червоніють вони на безлистому гіллі і падають, і листя, і вітер, і ліс, і поле пахнуть яблуками. Зрілими яблуками восени.
Великі рівні дерева американського чорного горіха позбулися свого листя заздалегідь. Ви навіть не знаєте, коли і в якому кольорі листки покинули свого батька-дерево. Він зовсім оголений, ні одного листочка. Але всі чорні гілки обсипані яснозеленими горіхами. На тлі синяви вони підстрибують і танцюють на вітрі, і все дерево наче вбралося в скляні яснозелені іграшкові кульки. Може, воно чекає Різдва — хоче виручити ялинку. Але дарма! Зірветься холодний північний вітер, обтрусить скляні лямпіоники, і швидко облетить з них зелена окраса, і тоді буде білкам робота заготовити їх на зиму.