Поруділи й змиршавіли модрини, скудовчилися їхні м’які чатини і втратили свій соковитий чар. Для них ще прийде пишний листопад, і вони заполум’яніють понад першим снігом.
Усіх тих, що золотіють, потішає сумак. Він зацвів малиново, свіжо, смачно, яскраво на хвалу приморозкам і холодним ночам. Ще пишатиметься деякий час його чудова бальова сукня, доки й вона не пожовкне та не облетить і — як усі вони й у всіх — зміниться в пожовкле мертве листя. Грубим насипом лежить воно на землі і шелестить-хрупає під ногами. Хочеться йти обережно, щоб не давити й не кришити його. Завтра позгрібають його і запалять купини, і снуватиметься дим — син смерти.
Тоді скінчиться листопад, все одно, чи то буде кінець жовтня, чи початок грудня.
Байдужі й гордовиті чатинні дерева окуталися широкими киреями зеленого оксамиту, і їх не лякає ні листопад, ні ті місяці, що прийдуть опісля. Вони спатимуть зовсім загорнені, замріяні й присипані снігом.
Озеро держить своє гладке дзеркало і показує Діброві її осінній чар.
Самітній рибалка закидає вудку, стоячи на помості.
Здовж берега поміж модринами й березами поволі ходить жінка. Закутана в хустину, в руці кобілка, в другій ножик. Кобілка біла, вона зробила її з пластикової баньки з-під білила, обрізавши верхню частину і півручки. Навіть у другій половині проробила дірку, щоб можна було її прикріпити до пояса. Так постала справжня бойківська ґілетка. До неї вона посміхається, вкладаючи туди гриби. З усіх грибів масляки ще ростуть на вогкому ґрунті здовж озера там, де хаща вибігла між надозерні модрини й спинилися на березі річки.
— О, ти тут! — приказує до знахідки. — Якби не бронзова цятка в ямці з посірілою травою, я ніколи не подумала б, що ти — гриб. Але ти чудовий! Твій капелюх, як добре випечений хліб, а під ним жовте пухке масло. Але де твій товариш? Ви ж не любите самоти.
Товариш дійсно знаходиться: він притулився до дерева, і його майже присипало листя. Але здоровий білий окраєчок зрадив його. Збирачка встромлює руку з ножиком глибоко під листя й відрізує шапочку з куском пенька. Молодий і пишної вроди, він, певно, виріс уночі, бо вчора його тут ще не було.
Але що то в ямці? Ціла сім’я: двоє старших, більших, а біля них круглоголова молодь. Оці два темніші притулилися до матері, а ті четверо розсипались по ямці. Їхні шапочки ще білі з ледве жовтявим відтінком, і вони не плоскі, як у батьків, а опуклі з беріжками, тісно припалими до пенька. Отже, радість, щастя найти таку групку! Лежать у ґілетці, ховзькі від грибової слизі, вогкі від нічної роси. І пахнуть, так пахнуть! Нашими лісами з Бойківщини пахнуть. І смереками, і ялівцями, і збирачці ввижаються яри й потоки, і узбіччя, і грибові тайники-знайомці. Наче чує калатання дзвіночків на шиях у корів, і пісня:
Летить пісня по лісі та розтягнутим вівкненням лягає в яру над потоком. А осінь хилить до сну сизий день.
Іде далі, прокрадається поміж кущами. Он під ломакою старий батько-гриб! Аж чорний, плоский, наче тарілка. Тільки торкнути — він упаде і перетвориться в грудку бурої каші. І збирачка скаже: «Своє ти відбув, батьку! Ти намножив грибових зародків, і за те тобі спасибі. Життя своє скінчилося. Але наступної осени вродяться кароголові молоді, ховзькі діти твої. Прийдемо й ми сюди, якщо житимемо».
Від озера йде стежечкою старший, трохи похилий чоловік. Підіймається поволі. Під його ногами шелестить мертве листя. В руках у нього декілька сухих листків та жмуток гілок, що прибралися червоними і темносиніми ягодами.
— Покоління я вивчив. Цілий шкільний рік я приносив їм, як оце, рослини і навчав любити їх та розуміти. І дійсно, з-під моїх рук вийшли люди, що стали далі навчати молодь любити й розуміти природу. І тепер колишні мої учні віднаходять мене тут, на Діброві, та розпитують про нові й незнані рослини. Оці стрункі могутні дерева, що їх стільки різних на Діброві, я з радістю найшов тут дійсними. Бо в книжках я находив їх, але ніколи не думав, що побачу їх живими в їхньому природному габітат.
Так, старий пан усе своє життя був учителем ботаніки. З його підручника вчилися молоді, перед якими було життя, і мали вони більше виглядів, ніж він, їхній учитель, побачити китайський берест, отруйний сумак чи західню тую або чорний горіх чи гикорі. Проте…
— Он ліщина росте на мочарі, хоч у нас вона любить рости теж на схилах над потоками чи річками, алеж не на мокравині. Її листя менше і грубше, як у нашої, а її горішки зовсім цікаві: вони присипані пушком, а в зеленій чашечці густа ароматна олійка. Спершу я навіть не був певен, чи це справді ліщина і чи це ліскові горіхи, — думав професор, пригадуючи собі ліщину. — І які ці кущі! Це маленькі карликові розлогі рослини, що так і тримаються землі.
Для нього і для тих людей, що помічають усе живе, світ заселений, і вони серед природи ніколи не відчувають самоти. Тепер, коли осінь золотить листя, її сяйво лягає на його чоло.
Сплячу Діброву полошить тарахкання моторів. Малий жовтий бульдозер лізе, як смішна гусениця. За ним чалапає більший, червоний. Куди ж їдуть ці два пани?
Щось нове діється на Діброві.
Пан Любомир стоїть з пляном у руках і пояснює: двоповерховий мотель; ці середні мешкання матимуть по дві спальні, вітальню, кухню і лазничку, а ці крайні — по одній спальні та все те інше. Таких буде вісім одиниць. На пляні тонкими синіми рисочками понакреслювано, будинок покраяно і розкладено наплоско. Ах, ще ж балькон здовж цілого верхнього поверху! Вам міниться в очах і мішається в голові: виміри й цифри і дати. Замість сажнів і стіп, ви готові покласти тисячі долярів. Хто будуватиме? Пан Любомир усміхається з задоволенням і каже: «Ми». Хто — ми? — Управа. Хто це — управа? Кілька прізвищ. Дуже поважні громадяни. Але не видно між ними контрактора, не видно будівельника.
Розуміються на ділі всі. Заощадимо десять тисяч.
Помагай вам, Боже, Управо!