За нами залишається Діброва.
Вона дрімає в своєму осінньому сні.
Осінь. Хоч це й перші дні вересня, але коли вже закінчилися пікніки, і від’їхали гості, і ви легко можете дістати кімнату — то це справді осінь. Минув Карпатський з’їзд, відгриміли звучні промови, у минуле пірнула побудова держави, пилом-попелом стали буйні голови, що лягли за велику ідею на клаптику гірської землі там, далеко за морями й суходолами. Кілька старших панів принесли спогад, бравурні вірші прогомоніли над дібров’яним узбіччям, і відіграла марші й твісти пишно одягнена в блакитне духова оркестра (тобто така, що дує, а не та, в якій беруть участь духи).
Від’їхали авта, забираючи людей, дітей і їхні іграшки та псів. Тиша запанувала на Діброві. Ми любимо її, тишу. Тепер уже ніхто не займатиме нас по дорозі та не стане дискутувати про літературу, про шкідливість матеріялістичної філософії для американської культури, про таке чи інше видавництво. Так, зникла вже загроза, що ми ніколи не дійдемо туди, де намірились, і ми йдемо назустріч золотіючій хащі. Бо осінь заповідає там свій прихід.
Достойний спрацьований форд — вантажне авто, що ним їздить Петро, тарахкотить по дорозі. За кермою Петро. В зубах цигарка, сам воркотить щось з обуренням, з-під лоба лихі очі на поораному обличчі. Сіра будка, великі чорні гумові колеса спереду, менші ззаду. Під’їздить під будинок буфету, відчиняє великі залізні двері і вкладає до скриньок пляшки, що їх назбирав по дорозі. Дзенькіт пляшок і лайливий монолог — музика дібров’яних буднів. Закінчились уже пікніки і святкування, і замовкли голоси на пластовому. Задрімав Зелений Яр. Ще тільки великі черепахи шатер бронзовіють та зеленіють праворуч площі, і вітер надуває їх, наче вітрила. Тиша в куренях. Але, хоча нікого тепер немає, табір говорить гомінко про життя й ріст. Он бо за першим, матірнім табором новаків виріс другий — табір юнаків. Поміст на високих стовпах, ліворуч драбина — ворота. То не кроки стійкового — вітер товчеться по висотах. Табір, наче Січ, обведений частоколом, що дозволить вам увійти тільки крізь браму таку ж, як та, що пропустила вас до Зеленого Яру, тільки трохи нижчу. Зараз зупинить вас стійка і хто зна, чи й взагалі дозволить вам увійти…
Але — ніхто не чіпає. Порожній поміст і розкриті ворота. І вітер плеще полотнищами шатер, наче вітрилами. Але відпливли вже моряки, тільки паруси зосталися, і вітер грається ними. Їх скоро теж заберуть…
Там, за табором — золотіє хаща. Пишна, висока й незаймана. Над нею ліс: кремезні дуби, хиткі осики, високі берести й американська черемха, що не поступається іншим деревам, пнеться їм наздогін, а тепер, восени, сипле чорні соковиті ягоди. Вони лежать у траві, наче комахи, що дрімають.
Ніна стоїть на березі, на траві, що її Пласт дбайливо постриг, і думає: поринати в цей затон чи ні? Так, як, стоячи над берегом озера, ви вагаєтесь: стрибнути в холодні хвилі чи, може… Але — ні! Соромно бути боягузом! Не лише перед собою, але й перед отими людьми, що з берега приглядаються та теж вагаються за вас: стрибне чи ні?
Але тут, на березі зелено-кольорового затону немає нікого, і Ніна сама. Два кроки — і хаща вже проковтнула її. Врешті, тут же стежечка і дорога певна. Рано навесні вона ходила тудою і пам’ятає пролази, потічок, броди та мокравину. То чого вагатися?
Стежечка поринає в золотіючу хащу. Землю покрили м’які соковиті кущики розрив-трави. Їхні гілки тендітні й прозорі, так, наче б постали з води. Темнозелене листячко і з кожного куточка на тонісінькій стеблинці трубка квіту. Вона помаранчова, рожево надихана довкола входу, вона танцює й дрижить, наче помаранчові бджоли або велика краплина меду. Вона встелює все підшиття хащі медяно-золотавою оркестрою трубок, що грають на вітрі, грають осінню пісню.
Золота воскобоїна-ґольденрод, що її так полюбив Мішіган, — наче мініятюрна смеречка. Тільки ж її гілля засипане золото-жовтим квітом. Поміж нею червоноамарантові голівки остів, що вистрілюють понад колюче листя та виринають із сірих куль пуп’янків. Вище, ще вище — дрібні дикі соняшники. Їх безліч, їхні матері-кущі пнуться високо, наче б хотіли зрівнятися з деревами. Вони цвітуть високо над вашою головою, і з них легкий туманець пилку. Якщо ви вразливі на квітковий пил, то ви взагалі не лізьте в хащу. Але Ніна, о! — вона втулює обличчя в золоту хащу, обіймає цього цвітучого бур’яну стільки, скільки вміститься в її оберемок, і вдихує-нюхає, як пахне хаща під осінь.
Стежечка вибігає на місток. Під ним на дні маленького чорного провалля журкотить потічок. Він вузесенький і тихий, але його ложе чорне, багнисте, тож необхідно понад ним пройти через місток з двох стовбурів, поперек яких хтось (певно пластуни) наклав кривих сучкуватих гілок. Перша зустріч з ними повчає, що вони рухливі, непокірні, втікають з-під ніг і, коли ви наступите на один кінець, другий стане сторчма або разом з вами стрибне в потічок. Очевидно, катастрофи не станеться — потічок не ширший стопи, і баговиння його дна й берегів не страшне, висота ж не більше трьох сажнів — все ж така пригода Ніну не кортить. Тож вона ще вужчою стежечкою сходить униз. Там, зараз же над потічком, дощечка, Ніна легко переходить на той берег і поринає в золотіючу хащу, де ні стежечок, ні доріжок.
Вежиці пенстемону синіють під золотінню дрібних лісових соняшників, і око й серце любуються нашими національними кольорами. На тридільних, ясніше смугастих долішніх губах синього пенстемону росинки з ночі. Їх багато, їх щораз більше, оцих гранатово-синіх вежечок. Їхній стан стрункий, колосся цвіту преться гордовито по неподільних стеблах. Поміж ними білі, фіолетові й сині айстри аметистами й снігом покривають хащу, що золотом понад ними. І рожево-фіолетовий сідач на високих стовбурах. Цвіте хаща понад землею і на землі, і з неї та з лісу не видно ні неба, ні сонця. Кольоровий килим зімкнувся щільно над головою і проковтнув Ніну. Краса його спокуслива, і ви поринаєте в неї, як у теплі хвилі озера. Але в озері руки й ноги людини визначають шлях, а в хащі — нічого. Тож Ніна відриває очі від краси і стає до боротьби з хащею. Як же? Рано навесні вона йшла туди, держалася огорожі з кільчастого дроту, а потім стежечки через ліс, тої, що вибігала на галявину під дубами. Колись на галявинці були шатра сеньйорів і тоді, коли не було каплиці, там правилась Богослужба, якої слухали всі, хто живе в хащі: комахи, птаство й дерева-ліс. І разом з людьми співали «Осанна!» Он, праворуч оця галявинка, і на ній, наче з казки, виринає зелене шатро. Але — не туди дорога! Ніна заприсяглась обійти Діброву, пробитись крізь хащу на східньому, пластовому полюсі та вийти на Берег Мрійників. Тож пробивається далі.
Хтось, мабуть, ішов не так давно перед нею (вчора була неділя): стоптана трава, погнуті гілки. Он наче стежечка, на ній немає високих рослин, її покрили тільки медяні трубки розрив-трави. Бавх! — Ніна лежить. Одна нога в маленькому потічку, черевик повний води. Рука в болоті, друга нога, сковзнувши з корняка мертвого дерева, попала в щілину під ним. Хвилину розглядає становище. Над нею золотіє і сміється кольоровим килимом хаща.
Пробує: одна рука — є, друга — теж, хоч і боляча. Витягає ногу з потічка, добуває другу з печери під стовбуром. О, ми всі вкупі! Ми всі здорові й цілі — таки справді одна цілість.
Розгортає раменами хащу, наче плаває. Крок за кроком — вперед. Тільки тепер обережніше. Поки поставить ногу, пробує, де вона і чи можна її поставити та ще довірити їй та ґрунтові під нею.
Великі червоні ягоди великими краплями скапують з-поміж уже мертвого широкого листя. Хочете взяти в руки — даремно: м’яка ягода розпливається в пальцях і червоною ягідною кров’ю спливає на матірню землю біля ніг мертвої рослини. Навесні з неї знову виросте чотирилиста рослина. Колос червоних ягід дволистої веснівки виринає з-поміж зелені. Понад ним на кущах червоні й чорні ягоди.
Що це багряніє праворуч?!
Ніна знову лежить. Зрадлива ямка серед баговиння, чорна на дні і повна прозорої водиці, зловила її за ногу. Над нею сміється китицями ягід кущ калини. Грона похилилися й обважніли соками, прозорі від стиглої ваги, б’ють Ніну по голові.
Ні, не туди напрям! Хаща густішає, ямки серед трясовиння трапляються щораз частіше й більш несподівано. Повертає ліворуч. Там же вздовж дротяної огорожі завжди була стежечка-протоптанка. Оситняг б’є по лиці, його гострі мечі прорізують шкіру. З ніжного стебла турецької лелії скапує велика зелена торбинка. На ньому пізно навесні танцювала помаранчовим квітом лелія. Її діти-насіння готові продовжувати рід. О! Добре, що Ніна схопилася за дріт, а то знову попала б у потік. Але дріт колючий — з подертої руки тече кров. А це що? З лівого коліна так і дзюрчить кров. Добре, що в кишені кусок папірця-тканини. Намочивши в потічку, змиває кров і старається її зупинити, надавлюючи на поранене місце. Вже.
Йдемо далі! Не сидітимемо ж до ночі в хащі. Та й немає вже вороття, хоч і вперед — не легка справа. Як то? Навесні так легко було туди мандрувати, а тепер одна затяжна боротьба та ще й рани і кров. Вперед же, вперед! Он уже видно антену на даху пана Бравна, вже ж недалеко! Навесні Ніна находила тут же сморжі, і восени ми збирали тут гриби-бабки. Правда, тоді хаща вже була заснула, звільнилася від листя, стала прозора, і видно було пролазки, потічки та калабаньки.
Хаща справді стає нижча і вже не така кольорова. Крізь неї просвічується синь озера праворуч, і стіна дому пана Бравна просто перед нами. Замість інших перешкод — купини ріща. Петро нагромадив його взимку. Чому ж не спалив? Тепер треба його обходити або перелазити. Одно й друге — неприємне. Он на купі великий зелено-бурий вуж. Він обплівся здовж стовбура, повісив голову й хитає нею, наче дивуючись, чого людині лізти в хащу. Його очі дивляться цікаво-лукаво. Здоров, вужу! Полюй собі далі, це твоє право. Тільки ж сиди собі в хащі! Я, знаєш, бачила, як один дурний громадянин убивав вашого брата. І за що? Ви ж нешкідливі та ще й пожиточні. Але людина, що держить у руках дрючок, небезпечна не лише для звірів, а й одна другій. Здоров, вужу!