Кассіопеа світила в вікно, а Велика Ведмедиця, проїхавши свій шлях, зникла за пагорбом.
Ніч була в Діброві. Рокова ніч Михайла Євтуховича. Залишився він на Діброві назавжди. Між озером і смереками, на стежечках і доріжках, якими так радо проходжувався.
У пані Меласі був тяжкий день. Ювілейний з’їзд, ціла низка доповідей, дискусії та ще раз дискусії. А потім ще й бенкет, ще й баль. Аж гуділо в голові від джазу, аж голова крутилася від всіляких твістів та інших модерних, дикунських танцювальних мелодій, витупування та викручування різними частинами тіла. Очевидно, не вона це, Мелася, робить, а всі інші з’їздові гості.
Вона висмикнулася швидше, втекла від цього гамору та проскочила на Діброву. Заздалегідь смакувала нічну тишу та блаженний, спокійний відпочинок. Ішла під зоряним небом та слухала притишеного шуму дерев. З полегшею встромила ключ у замок, а, відчиняючи двері, почула музику: сюрчання цвіркуна наповнювало всю кімнату! Голосне, здорове, на всю… ні, не губу, а на всі ноги, якими, як відомо, ці музики грають. Поети називають цю музику срібними дзвінками, навіть гомоном золота, що його пересипають руки ночі. Ах, ті поети! Чи пробували вони спати при такій музиці?
Першою думкою Меласі було питання: Як спати при такому гаморі? Це ж тобі просто до вуха, це ж наче просто за пазухою! Друга думка: куди втікати? Це ж одинадцята година ночі!
Під вікном — кроки. З полегшею зідхнула: ще хтось не спить. На щастя, віч-на-віч небезпеки вона не сама!
— Добродію, чи ви боїтесь цвіркуна? — запитала, виставлюючи голову крізь двері. Великі карі очі дивилися з запитом-усмішкою.
— Та ні, це не вірш, ані загадка. Це трагічна дійсність: у мене в кімнаті цвіркун.
— Хай собі буде, він же не кусає, — заспокоював доктор.
— Е, та він реве на весь голос! Ходіть, будь ласка, допоможіть зловити цього дикого звіра!
Доктор послухав уважно так, як слухає серця хворого, та обережно наблизився до кутка, де умивальник, відсунув пластиковий кошик для покидьків, і з-поза нього вибіг цвіркун! Чорний, куцокрилий, подібний до таргана. Розправив крила, певно, готувався підстрибнути та присісти як не на голові, то на нозі Меласі.
— Ой! — крикнула злякано.
Хоробрий доктор узяв кошик і двічі погладив ним цвіркуна. Так, злегенька. Мабуть, цвіркун зміркував, що краще покинути побойовище, ніж чекати на дальшу напасть, бо побіг до кутка й зник між водогінними рурами.
— Будьте спокійні, дорога пані, він напевно побіг уздовж рур до сусідньої кімнати і вас вже не турбуватиме. Добраніч!
— Ой, добраніч! — Мелася не вірила в успіх цієї частинної операції. І дійсно. Як тільки двері зачинилися за хоробрим оборонцем, цвіркун почав знову свою музику. Алеж голосно! Алеж дзвінко!
Стояла серед хати, як скам’яніла. Що зробити? Він же зараз вилізе та кинеться на неї!
І знову рятунок: чиїсь кроки. Струнка русява пані Женя всміхалася розмріяно начервоненими губами, які чомусь були трохи поширені поза межі призначення, і їхній рисунок був трохи розмазаний.
— Чи… чи пані бояться цвіркуна?
— Я… о, ні! Я люблю їх, я пропадаю за ними, — пані Женя вся ще в мріях-спогадах.
— О, дорога пані! У мене в хаті цвіркун — послухайте!
Дійсно, аж лящало.
— Я зараз упіймаю його й візьму з собою, — заявила мила пані.