Доторкнувся рукою до ще буйного сивого волосся. Ні сліду, ні початку лисини. Живі, веселі, карі очі майже такі молоді, як у доньки.
Вже тарахкотів «Дадж». Не так він, як лежанка в баґажнику. Хитався й стрибав по ямках, вони густо засіяли доріжку, що сполучує Діброву з Берегом Мрійників. Праворуч від сусідового озера піднялося стадко диких качок. Зникли понад лісом, мабуть, простуючи до котрогось із озер, яких тут так багато обабіч дороги. Може, в гості до сусідів, може, там якась оказія, а може, щось смачне в цю підвечірню пору трапиться.
— Він завжди був героєм, ціле життя. От і тепер: ніколи в нього ні скарги, ні нарікань. Коли в нього запитаєш, як себе почуває, завжди каже, що добре. Він боїться нас турбувати, не хоче хвилювати маму. Але він сам не знає, яке в нього слабе серце. Коли я показала одному лікареві його електрокардіограму, він аж жахнувся: не вірив, що ця людина ще живе. І поведінка в нього конче як у здорового. Але я боюсь тієї хвилини, що ось-ось може надійти…
Тамарині думки кружляли навколо батька.
Він поглядав за підлітаючими качками і думав:
— Долі не обминеш. Що має бути — буде. Он ще трішки… Але жити хочеться, о, як хочеться! Бути молодим, незалежним, їхати-мандрувати й радіти життям!
Його серце бігло швидко-швиденько. Потім зупинялося. На коротенький момент. Але його відчував Михайло, як нежданий неспокій, як наглий брак повітря. Тоді знову серце бігло, наче б хотіло наздогнати те, через що припізнилось, зупиняючись. Воно ж привикло працювати ціле життя, без однієї секунди відпочинку.
Михайло Євтухович викупався, помив голову і тепер, загорнутий в купелевий плащ, відпочивав на березі. Лагідний літній вітер розвівав чуприну, сонце лягало тепло й ласкаво на обличчя, і на ньому не було слідів старости, ні довготривалої хвороби.
— До Мехіко обов’язково мусимо поїхати, тату! — розказувала Тамара. — Там, над Пацифіком — краса. І гори, і місто, і великі піскові пляжі. А вода яка тепла, яка лагідна! І така прозора, така синя! Влізеш, а вилазити не хочеться! І хоч я взагалі боюся води, а там сиділа в ній годинами і таки навчилася плавати. Скільки разів купалася в Атлантику чи в озері і не навчилася. А от у теплій затоці Акапулько — інша справа.
Тато посміхався, поглядав з гордістю на свою пестійку.
— Добре, доню, добре, поїдемо! Ось іще трохи — й виберемось. Так, мабуть, чи не час тобі вибиратися на дозвілля? Два тижні тому, як повернулася. Як же буде з твоєю працею? Чи, може, давай пакуватися і — в Мехіко, хай їй цур, тій праці!
Обидвоє сміялися. Дібров’яне озеро поширювалося, продовжувалося, прояснювалося. І ось глянь: океан. Шумить, бушує, б’є об скелі й стрибає високо пінистим фонтаном. Фонтан вибухає, наче гейзер, розсипається білими бризками й виливається пухкими пінами на скелясте узбережжя.
— Ну, не на скелястому побережжі купатимемось, тату! На пісковій пляжі острова, що виринув із затоки, замкнув океанові грайливий біг і розспівався скрипками цикад.
На містку стояв рибалка, закидав вудку та ловив невеличкі рибки. По озері снував човник. З того берега долітав спів:
Увечері Михайло грав у карти з приятелями. Той розчісував бороду довгими пальцями — генерал, один із небагатьох, що бороду носять, думав глибоко, обчислював і обмірковував. Тоді викинув карту. Чорний хрест!
— Хай йому цур! Не потрібен він ні вам, Михайле Євтуховичу, ні мені! Не потрібен у картах і ще більш зайвий у житті.
У вікно заглядали зорі. Мерехтіли з-поміж листя сусідового явора, ховалися й появлялися між його гіллям і листям та поринали в глибокому небі.
Літня ніч простелила гаптовану пишну плахту, вибивану й цвяховану. Петро сидів перед будинком на лавочці, як колись на призьбі під хатою, та курив цигарку. Хлопці пані Люби гралися м’ячем на сходах будинку, що вели до пивниці. М’яч стрибав і котився вниз, хлопці збігали по сходах; їхні ноги тупотіли, і м’яч, упавши на цемент, вистукував тактом свій стрибок.
Тиша панувала в Діброві: все спало. Дрімав ліс, озеро лежало гладке, як мерехтливе дзеркало, і вітер приліг ув улоговині. Спали люди. Заснув і Михайло. Так спокійно, рівно, нормально, що Тамара, заспокоївшись, пішла в свою кімнату.
Північ минула. Велика Ведмедиця їхала по небі семиколісним возом, і віз котився на північ, де полярна зоря показувала льодову грізну Арктику. На обрії поза Дібровою лежало злегка рожеве сяйво — відблиск полярної заграви, що десь там в далечині й глибинах ночі дрижала фосфоричною смугою. З нього вистрибнув промінь. Кружляв і літав світами поміж сузір’ями. Відбившись від незбагненних небесних просторів, він тремтів, і дрижав, і вертався на землю.
Михайло нагло прокинувся з глибокого сну: йому забракло повітря. Зірвався з ліжка. Швидко б до вікна, де життєдайний кисень! Але — ноги підігнулися, закрутився й зник світ, і впав він обличчям до зір з простягненими руками, що намагалися зловити повітря.
У цьому останньому моменті життя закрилася вінцева артерія, що відживлювала серце, і порвалося життя, наче тендітна волосинка.