Пані Женя має музикальне вухо, послухала й вирішила, що музика чудова. Опісля взяла вішак, той дротяний, що їх в Америці усюди повно й даром, та, ставши на коліна, почала шолопати поміж рурами.
Але жадна жива душа не появлялася.
— Я його, певно, прогнала. Прошу спати спокійно. Але, якби знову відізвався, прошу мене покликати. Я й так ще не спатиму, ще з годинку почитаю.
Так Мелася залишилася на побойовищі зовсім сама. Віч-на-віч з ворогом, що знову почав свою музику.
Накинула на себе светрик і побігла до адміністраційного будинку. У ньому ще світилося: пан Івашко сидів над рахунковими книгами.
— Дорогий пане, в мене в хаті цвіркун!
— Не біда! Він не кусає.
— Алеж він гомонить, аж вікна дрижать. Як я можу спати?
— Ха-ха-ха! — розсміявся старший пан.
— Пане, не смійтеся, тільки ходіть з якимсь шпреєм та вигазуйте його!
— Дуже мені прикро, — оправдувався пан бухгальтер, — але я сам в будинку, а ми чекаємо ще гостей. Аж із Торонта мають приїхати, поїхав за ними до Дітройту Михайло. Я не можу покинути офісу.
— Алеж, пане, на одну хвилину! А як ні, дайте мені шпрей!
— Біда, дорога пані! Не знаю, де його шукати. Десь шпреював Петро для нових гостей і не знаю, де подів: чи до пивниці відніс, чи до шопи, чи до себе в кімнату. А він теж поїхав з Михасем. Але прошу сісти та підождати: за годинку-дві вони приїдуть, і тоді щось порадимо. Врешті, он книжка «Люблю Діброву». Там не про таких звірів пишеться. Люблю читати про звірів.
Пана Івашка тягнуло на дискусію про літературу, а Меласю — на плач.
Пішла Мелася до лазнички митися та чекати спасіння, обіцяного паном Івашком. Цвіркун перекрикував і душ, і воду, і її страх. Вийшовши з купальні, побачила жахливу картину: маршує дикий звір по підлозі. Напрям — до виходу. Мелася сховалася в купальні — трохи від страху, а трохи, щоб його не полохати: хай уже йде до дверей і, певно, щілиною вилізе надвір.
Цвіркун дійсно йшов до дверей, а як тільки дійшов до них, повернув під прямим кутом, вліз під двері шафи і зараз же там загомонів. Срібний дзвіночок!
Мелася стояла серед хати так, як вийшла з купелі. Час ішов, становище ставало критичним. Накинула халатик і вибігла шукати паню Женю. Але де? Забула запитати, в котрій кімнаті вона живе. Темно було в усіх. Застукала до сусідньої, найближчої. Через якийсь час почувся там шерех, скрипіння й шепотіння голосів. Врешті, голос спросоння: хто там?
— Це я, сусідка. Прошу дуже вибачити, я шукаю паню Женю, таку бльондинку з довгим волоссям, — голос у Меласі дрижав.
— Немає тут ніякої Жені. Ви б краще спали й не турбували людей вночі, — озвався з-поза дверей набряклий обуренням голос старшої пані.
Еге, спати! Але як? Коли тобі до вуха реве як не ціла оркестра, то один завзятий музика!
— …три, чотири… їх вісім. У котрій Женя. Та ще: яке ж прізвище цієї русявки, що єдина тут могла щось помогти.
У деревах пугукали сови, і краєчок неба на сході почав ясніти. Передсвітанковий вітер злегка шелестів у коронах дерев. І, як то буває в оповіданнях про страхи й духи, рятунок приходить нагло й несподівано: пані Женя з’являється самочинно. Вона жила внизу, під кімнатою Меласі, і рух у цій кімнаті, скрипіння дверей і розмова не давали їй спати.