— Бо я закінчив курс будівництва на Вейнському університеті. Це тоді, коли мав бензинову станцію. Інші, покінчивши з працею, йшли до хати, а я на студії. Вони звичайно тривають два роки, а я закінчив за півроку, дістав диплом, отже дозвіл на самостійну працю.
Пані Ліна розглядає будівельника з деякою міркою зацікавлености, але й недовір’я:
— Як же ви могли так швидко закінчити студії предметів, яких ви не знали, бо, прецінь, ані у Львові, ані в Дивізії…
— Майте на увазі, мій батько був будівельником на цілий повіт, і я багато знав від нього, особливо, коли йдеться про практичний бік справи.
Ах, подумаєте, скільки людина має в собі успадкованого від предків! Алеж чи невдача в коханні й подружжі теж звідти? Бурлацька бо доля випала нашому будівельникові…
У хаті в нього чистенько прибрано, а хазяйнує сам господар. На порозі перед хатою він залишає черевики, в яких прийшов із праці. Ліжка гладенько позастелювані, а має господар три спальні, очевидно, для гостей. Вітальню, кухню й купальню — само собою. Кімнати прибрані вишивками, на стінах образи з історичною тематикою та портрети письменників і о. Волошина. І має він чудовий патефон. Кого запросить до себе, тому грає українських пісень. До півночі й поза північ лунає в його хаті пісня, до того ж і сам він співак. Виривається пісня з хати, спитається в лісі та лягає на озерне плесо поночі. Тільки щастя десь забарилося, і не входить воно в цей дім, ані під вікном його не стоїть. Але надіймося, що воно таки повернеться до Олександра, що він таки знайде кохану дружину та заживе з нею щасливо. Тут, на Діброві. Бо хоч і має він житло чи й навіть два в інших місцях, його місце таки на Діброві. Він перший та єдиний, поза Петром, постійний житель Діброви.
Сусідує з Олександровою садибою гладенька, дбайливо доглядана травичка пана Андрія. Як він її стриже, як гладить, як чеше! Наче дорогого перегонового коня. Травичка росте м’якенька, густенька, зелененька. Канадські гуси її вподобали й віддають їй першість перед іншими травичками Діброви. А пан Андрій, якщо не косить, не поле травички та ще щось при ній не ворожить, то сидить перед своїм шатром із зеленого, як і в Івана, брезенту, та відпочиває або підкріплюється добрим куском ковбаси й порядним шматком хліба, хоч ув Америці всі шматочки тоненькі, маленькі та однакові розміром. Це вам не те, що в нас: як заїде ножем, як відріже пайдиґу, є що в руки взяти, є що й на зуби покласти! Ну, а все ж таки, попри все те, живемо й хліб жуємо, хоч і в маленьких шматочках.
Не легко було нам довідатись від Андрія про його історію, а, власне, як і чому покинув рідний край та дістався сюди. Мабуть, він не дуже говіркий. Все ж нам удалося. Одного недільного пополудня ми зійшлись із ним та Іваном, як звичайно, на Йвановій лавочці, і ось що вони обидва нам розказали.
— Ми обидва з Іваном вирішили були залишитися вдома, тобто у Львові. Більша частина наших колеґ зразу ж пішла на захід, бо вони знали, чого можна було дочекатися від большевиків. А ми вирішили, що треба залишитися, бож комусь треба працювати для своїх, хоч і в якому несприятливому положенні. До того ж, ми не знали большевиків та й вони нас не знали. Чого могли від нас хотіти?
Ми обидва влаштувалися в студентській кухні — Іван на вул. Міцкевіча 12, а я в Студентському Домі. Думали, працюватимемо, а крім того, студіюватимемо, і якось воно буде. Але не довго. Швидко стали арештувати студентів-українців. Щодня когось бракувало. Тривожні вістки люди переказували пошепки одні одним. Уже тоді не знати було, хто став на службу большевикам і хто доносить. А робили це, з правила, чужі. Ми стереглися зустрічей з ними, але вони нишпорили й розвідували. Зрештою, большевики захопили ненарушений апарат польської адміністрації та всі секретні інформації. Кожен з нас мав свою картку в картотеці, і там легко будь-кому віднайти кожного. За теперішнє вони нас не могли чіпати, бо ми, поза своєю роботою й студіями, нікуди й ні до чого не вмішувалися.
Але студентів бракувало по кілька осіб щодня. От ми й зійшлися вшістьох та й вирішили не чекати, поки хвиля докотиться до нас, бо коло все більше й більше звужується та, очевидно, нас чекає те саме, що й інших. Виробили ми докладний плян, куди й де йти та як поводитися в кожному випадкові. Кожен із нас узяв із собою тільки ранець із запасною білизною, черевиками, хлібом і салом, і ми подалися в околицю, яку більшість з нас знала. Бо якось так склалося, що частина з нас була уродженцями Бойківщини. Знали ми села, знали й людей. Одинцем кожний з нас дістався до Ступосян. Це село над Сяном у тому місці, де Сян уже збіг із висот, на яких випливає у Сянках, і, вижолобивши собі русло, пливе-в’ється поміж горами й селом у розмірно неглибокому проваллі. Там, у Ступосянах, ми перебули кілька днів, розглядаючи околиці та вивчаючи обставини. Призначили втечу на одну ніч, при цьому вибрали провідника нашої групи. Було також видано розпорядження: на випадок потреби кожен рятуй своє життя сам.
Ніч була зоряна, і ми йшли стежками поза городами, прокрадаючись у тінях верб та ясенів, що росли по городах. Дорога, однак, швидко покинула село та почала наближатися до річки. Ми чули її шум. Він був гучний тут, бо Сян у тому місці стрибає по камінних порогах, пропливає вузькими гамірними протоками та розливається по ріні плес. Здавалося, пару кроків, і ми опинимось на березі. Але не було воно так близько, як здавалося. До того ж, зійшов місяць, стало ясно, дуже ясно. Ми вже чули рівномірні кроки большевицьких прикордонних сторожів, проте ми йшли, прокрадаючись. Місяць освітив нас дуже ясно так, що, мабуть, нас було здалеку видно. Із-за кущів вийшов вартовий і крикнув: «Стой! Рукі вверх! Стрєляю!» Декілька інших обступили нас і повели до будинку прикордонної сторожі. Наша втеча не увінчалась успіхом. Що ж буде далі з нами? Командир сторожі був, як виявилося, українець, дуже милий чоловік. Він почав нас переслухувати. Ми йому розказали, що нічого злого ми не зробили, що нам загрожував арешт, як це сталося з нашими друзями, і що ми воліли втікати, ніж згинути десь у льохах НКВД.
Він, мабуть, добре розумів наше положення, бо дуже співчутливо поставився до нас та ще й жалів нас: «От, шкода, хороші хлопці! Покінчили б студії, були б з вас хороші працівники. А так… ну, нічого, посидите до завтра, а там видно буде. Все ж майте на увазі: вас чекає далека дорога». Запитав нас, чого нам треба, і прислав хліба й кави, а сало ми мали своє. Ще й додав: «Підкріпляйтеся, хлопці!»
Під дверима й за вікном сторожа з рушницями напоготові.
Поїли ми та й вирішили, що ще не все втрачено, будь що буде. По дорозі старатимемось утікти, щоб там не було. Не дивлячись на невдачу, ми жартували й видумували різні небилиці. Тільки один із нашої п’ятки таки заломився, втратив віру, плакав.
Вранці нас знову відвідав командир, питав, як спали та чого нам треба. Я попросив, щоб мені віддали мої запасні черевики, бо перед тим у нас відібрали всі речі. Мені їх повернули, а командир сказав: «Вони тобі придадуться».
Раннім пополуднем нас вивели, розташували двійками та й повели. З переднім і заднім ішов вояк. Сказали: «Шаг направо, шаг налєво — стрєляю!» Передній вояк був москаль, задній — грузин, гарний парняга; я йшов із ним упарі. Ми зовсім мило розговорилися. Я питав про Грузію. Із його розмови, а ще більше з недомовлювань я зрозумів, що грузини не мають причини любити большевиків так, як і українці, хоч сам Сталін і був грузин.
Так ми йшли вздовж річки дорогою, аж поки не дійшли до місця, де Сян повертає ліворуч, а дорога бере праворуч, до села Озвиняч. Це була остання можливість пробувати втечі. Горбач, що йшов із переднім вояком, був сильний хлопець, спортовець, він і був нашим провідником.
— Вже! — крикнув він і кинувся на конвоїра, обнявши його разом із рушницею. Сусід вихопив багнет і проколов ним конвоїра. Але, хоч це й сталося блискавично, той мав ще час вихопити й кинути гранату. В той час я кинувся на свого конвоїра та задушив його руками.
Андрій показує міцні, широкі долоні. Його оголені рамена вузлуваті від вироблених, міцних мускулів.
— Його очі, — продовжував Андрій, — повні жаху, снилися мені довгий час, сняться вони мені й тепер, і не можу їх забути, хоч то й був москаль. Алеж тоді там означало — життя або смерть. Або, принаймні, муки в казематах московських загарбників. Не було вибору.
Те, що наступило потім, відбулося теж блискавично. Ми кинулися до річки. На горбках заграли скоростріли. Прибігли інші прикордонники. За нами посипалися кулі. Але ми швидко перебрели через річку й опинилися на іншому березі. Ми були врятовані.