З помосту Бандуристів завжди хтось рибалить. Сітка завжди наповнюється отими «блю ґілс», окунями й соняшними рибками. Може, то хтось із сім’ї бандуристів, може, навіть сам майстер Юхим, а може, хтось із гостей, що дістав дозвіл рибалити.
Маленька грядка на ділянці пана Павла Михайловича. На ній, мабуть, помідори або щось інше. Але не важно, що там росте і чи взагалі росте. Він розуміється на всьому живому, а найбільше на бджолах. Солідний він дібров’янин, ні одної суботи чи неділі не пропустить. Біда тільки, що в нього немає авта і що його мусять підвозити сусіди, бо живе він осторонь від наших скупчень — в Гемтремку, а це ані захід, ані схід, а північ, тільки не нашого півострова й не земної кулі, а північ міста Дітройту.
По сусідстві — брезентове шатро, в ньому хтось живе. Але хто? Пан Іван, чоловік Тамари, яка поза лікарським званням світу не бачить. А Іванцьо, він таки з бойків, ґаздує собі сам. У нього в шатрі і посуд, і постіль, і ремесло, і харчі — ціле ґаздівство. Возить глину тачками, копає грядки, поле, рівняє, садить-засіває на грядках. І чого він не мав минулої осени! І буряки, і кріп, і огірки, і полуниці, і гарбузи, і кавуни, і малина, і… не тямлю вже більше, що. Усе те бралося за лоби і росло-цвіло. Ого, помідори забула! Іван усіх запрошував зайти та нарвати собі помідорів чи зщипнути якого кавуна або гарбуза. Потім він заготовляв на зиму кислі огірки, квасив зелені помідори і заварював бурячки. Газда таки газда, що не кажіть! У нього ґаздівська кров з роду в рід. Як поночі, в уяві, а інколи й видимо-явно він бачить свої зелені опацькі Діли — верхи, порослі дрібним вівсиком і зелені картопляною натиною. А там, повище, і ліс шумить-співає:
Може, й в’яне за Тамарою. Але вона піклується чорними дітьми, робить їм «шати», витягує шматки скла та зашиває рани в м’ячів і кийків, що придбали в грі на елі там, у старій дільниці, де поголовно чорне населення. Але одного дня подружжя поставить на Діброві будиночок і заживе щасливо. Тоді, о, тоді матимемо ми де побувати!
Пан Олександер уже викінчив свій дім. Його білі стіни пан професор розмалював дрібним полтавським узором, такими квіточками, що в’ються вздовж підвалин та понад вікнами. Це гордість пана професора та вияв його всебічного таланту.
Немає вже Боска: кусливий був, і довелося позбутися вірного товариша. З ким плаватиме Олександер улітку?
На березі ватра. Палахкотять великі стовбури, тріскотить полум’я, і Олександер розказує:
— За горами, за Карпатами є країна, про яку до війни світ нічого не знав. По правді, не знали багато й брати-галичани, хоч ми одної крови. Це вже одні й другі володарі наші дбали, щоб між нами не було багато зв’язків. Їм бо залежало насамперед на змадярщенні, а після першої світової війни на зчехізуванні тієї гарної закутини. Чи ви були в нас, на Карпатській Україні?
Олександер уже не вживає старої назви — Закарпаття, Підкарпаття. Для нього це Карпатська Україна, бо він бачив, як вона народилася й як померла.
— Була. Я студіювала в Празі, у Чехії, тож ми їздили на вакації в Карпати. Хоч воно й було по той бік кордону, але для нас це було майже як удома. У Великому Бичкові ми вигрівалися над берегами Тиси та купалися в її прудкій кришталево чистій воді.
— Отже, село, де я родився, на схід від Бичкова, поблизу Хусту. І хоч про Хуст у давнину ніхто не знав, та про Пилипець багато людей знало. Там бо о. Устянович року 1855-го видав першу книжку проповідей для священиків. Щойно під час Другої війни вславився Хуст як столиця малої, але хороброї Карпатської України.
Я мав тоді п’ятнадцять літ і ходив до школи. Мій батько й двоє моїх братів були учасниками тих подій. Отож, коли мадяри зайняли нашу щойно народжену країну, всіх нас, учнів, учителів і монахів, забрали й повезли на словацьку границю. Там нас тримали одну добу в манастирі, збитих в кутку, під прицілом автоматів, що їх направили на нас два цигани. Ми вже думали, що нас постріляють. Але вони переслухували нас і просліджували нашу справу, вчителів і монахів заарештували й повивозили, а нас, хлопців, розпустили. Що ж було мені робити? Я перейшов нелегально кордон і опинився в Ярославі, де вступив до гімназії. Там я вчився два роки.
Був сорок перший рік, як ми кидали школи та знову нелегально переходили Сян та діставалися до Галичини. Ми хотіли йти в Україну воювати. Але нас німці зловили та відставили до Берліну на роботи. З Берліну я втік і таки дістався до Галичини. Спершу записався до Малої Семінарії, але, коли творили Дивізію, я вступив до неї.
— Як з того можна пізнати, ви неспокійний дух і любите пригоди.
Олександер сміється:
— Це вже, мабуть, від дідів у мене така вдача. Мій предок прийшов з Полтавщини триста літ тому та поселився на Карпатській Україні. Звідти в мене на хаті й полтавський взір, хоч стиль хати не відповідає йому, й потреба мандрівки.
— Про Броди ви не потребуєте багато розказувати: всі ми знаємо, як там було.
— Е, не всі й не все. А вже напевно не було так, як писав Багряний у своєму «Вогненному Колі». Одне тільки правда: з тим відділом, що пробився крізь те коло, я дістався в Карпати, на потойбічне узбіччя. Там нас переформували й вислали на фронт під Ґрац, це вже в Австрії, на південь від Відня. Там ми стояли в тяжких боях з большевиками-москалями, але це був уже кінець війни та неминучий розпад і фронту, і німецької держави. Забрали ми, отже, наших ранених на ручні возики та й подалися на захід. Так ми йшли та їхали триста кілометрів. Не розказуватиму вам, які труднощі ми мали навіть з нашими таборовими владами та яких треба було хитрощів, щоб якось пробиватись крізь життя в ту пору. Та ще й з нашими раненими. Я сам мав прострілене ліве рамено, прикинулася гангрена, і донині маю кулю в легенях. Але з тих пір, які б не були труднощі, ми їх поборювали, і то хитрощами. Так ми вилізли з усієї халепи та дісталися до Америки.
Олександер прижмурює ліве око, і обоє — він і співрозмовниця — сміються.
— Ви й далі хитрун. Думаю, що завдяки хитрощам ви не переживали тут таких тяжких і неприємних перших часів, як інші емігранти.
— Це правда. Але тут допомогло мені знання англійської мови. Я вивчав її весь час побуту в Мюнхені. Попри те, я студіював і в Українській Економічній Школі осягнув диплом економіста. Багато людей той час промарнувало, тому й мали опісля більші труднощі в чужині. Щодо мене, то я став уже тут, в Америці, продавцем ув одній фірмі, потім власником бензинової станції, а тепер будівельником.
І справді! Пан Олександер сам побудував і свій дім, а тепер має власне будівельне підприємство, і кажуть люди, що йому гроші самі в руки лізуть.