Андрій віддихнув з полегшею, наче б це відбувалося тепер, наче це було вчора чи нині. Але тоді він був молодим студентом, а тепер його волосся густо пересипане сивиною, а на скронях воно зовсім сиве.
— Я з ним не був у тому часі, — виручив його Іван, — бо тоді, коли їх вночі обступили прикордонники, я якимсь чудом відірвався від нашої групки і скочив у воду. На щастя, вода в тому місці була глибока, і я пірнув по шию, навіть по ніс. За мною посипались кулі, але я таки добився до другого берега. Виліз із води, трусився від холоду, дзвонячи зубами, та від напруги. Треба знати, що це був травень, і на горах де-не-де ще лежав сніг, і вода була льодово-холодна. Я побіг до найближчого селянина, скинув із себе мокрий одяг — вони взяли його висушити — і заліз у сіно, і заснув. Я мусів довго й смачно спати, відсипляючи нервову напругу останніх тижнів, а особливо останніх днів. Коли я прокинувся, люди поверталися з церкви — був якраз Великдень. Відправа відбувалася в школі, бо село перерізав новий більшовицько-німецький кордон, і церква залишилася на тому боці. У того селянина переодягнули мене в селянський одяг, і я вирішив ще почекати. Я вірив твердо й непохитно, що мої друзі таки врятуються і я з’єднаюся з ними для дальшої мандрівки. Я підходив до берега й прислухувався, що діється на тому боці. Щойно другого дня, коли почув стріли, я був певен, що це погоня за ними. Але чи вдалося їм?
— Перейшовши на другий берег, — знову продовжував Андрій, — ми попростували до священика, що був мені знайомий. Він примістив нас в іншій кімнаті, бо боявся німців, які, знаючи про стрілянину, напевно будуть шукати в нього перебіжчиків. Так і сталося.
Священик мав доньок, і вони бігали до нас, гостилися в нас і в батьків, що не було дуже розумно чи хитро, бо німці нас розшукали. Німець, що прийшов до священика, заявив: «У вас є люди!» — «Так, — відповіли йому, — це вчителі з сусідніх сіл прийшли до нас у гості, бо сьогодні ж Великдень! Ось і ви сядьте, вип’ємо, закусимо…»
Сіли вони, гостили й поїли того німчиська, думали, що забуде про «гостей». Але він попив, устав та й каже:
«Шнапс іст шнапс, дінст іст дінст — горілка — горілкою, а служба — службою, а тепер хочу бачити гостей!»
Що ж було робити? Зайшов він до нас у кімнату та й каже просто:
«Ви — перебіжчики. Ми мусимо видати вас большевикам, бо такий у нас договір. Будьте о п’ятій годині на станиці!» А вже в дверях притишеним голосом: «Дорога — на Балигород до Ясла».
Очевидно, на станицю ми не пішли, а подалися пішки до Балигорода. Там роздобули зв’язок із нашими людьми, дістали документи та поїхали до Ясла, а відтіля, як і всі інші, як тисячі нас — світ за очі!..
— Коли я ввійшов до кімнати, — доповнював Іван, — той німчисько якраз обіцяв їм поворот до большевиків. Мене він не чіпав: я був одягнений по-бойківському, то виглядало, що я прийшов до єгомосця за справою. Але й мені не було приємно слухати милої обіцянки того німчиська, хоч він виявився не з гірших, коли так з нами поступив. З ними я й помандрував далі. Отакий то Великдень ми мали 1940 року!
— Мали ви щастя як з одного, так і з другого боку, і в обох випадках ви зустріли непоганих людей, — підмітила пані Ірина.
— Очевидно. А найкраще я згадую того командира прикордонників. Він же навмисне дав нам такий слабий конвой. Міг надіятись, що використаємо цю обставину. В обороні життя й волі людина робиться сильна, непоборна та інколи не одного, а кількох ворогів перемагає…
— Як же тоді пояснити те, що великий український нарід, такий хоробрий та так доведений до кінця большевиками-москвинами, і досі не потрапив скинути з себе ярма? — запитав Олександер, який надійшов до групки якраз тоді, коли Андрій закінчив свою розповідь.
Вечір спадав на Діброву. Озеро вигладилось і було подібне на шматок сталі, що його хтось визубив та повикроював і кинув у провалля. По ньому снувала фльотилія канадських гусок. Вони пливли до свого острова.
— Тату, тату, швиденько!
Пан Бравн вийшов із хати. Лисавий, трохи похилий — у нього всю зиму боліла спина.
— Бачиш?! — кликав радісно схвильований Деві. Це молодший син. У руках він держав сокиру, якою щойно рубав поліна.
Обидва, батько й син, тихцем підкралися до авта. Синій «Бюїк» з білим дахом спочивав собі мирно біля дороги. Перед бічним дзеркальцем сидів Синій пташок. Щебетав-співав, підстрибував і витанцьовував. Його солодка весняна пісенька дзвеніла й грала в холоднуватому ранньовесняному повітрі. Час від часу пташок переставав співати та, ніжно воркуючи, клював дзьобиком дзеркальце. У ньому, в тому дзеркальці, з’являвся такий же дуже гарний Синій пташок. Увесь блакитний, як дрібочка небесної синьки, на підборідді легкий пурпур заходячого сонця. Так, пташинка в дзеркальці, треба сказати, була дуже гарна, дуже принадна. Синій пташок, очевидно, залицявся до пташинки в дзеркальці. Він приспівував, пританцьовував, щебетав. Час від часу прикладав дзьобик та цілував пташинку в дзеркальці. Але вона була холодна, невразлива, недійсна.
Отаке буває й наше кохання: ми віддаємо йому все наше серце, всі почування, але наша кохана далека, холодна й чужа…
Була провесна, що ледве воскресла з зимового сну, і Діброва прокидалася до нового життя. На модринах щойно розпускалися бруньки, білі берези клали свої стрункі, погнуті вітром, стани на бурий рельєф безлистих дубів там, по той бік озера. А воно хлюпотіло дрібними хвильками, що їх морщив холодний вітер. Вони збиралися в легко поморщені складки з дрібочкою пінки на чубках. Озеро було, як гладка зеленкувато-синява сукня Ласкавої Пані, прибрана фальбанами й ніжним білим мереживом. Від озера чи з-поза нього та лісу, чи, може, від блідої далини летів легіт, слалася велика весняна туга. І Синій пташок був закоханий, бо це була пора його кохання. Прикро було, що не мав пари, тож і шукав її, співаючи ніжно.
Батько й син стояли тихесенько, сховані за рогом хати. Синій пташок співав і вертівся, і підстрибував. Алеж і він вкінці зміркував, що його любка якась далека й холодна. Повернув голівку, заглянув до авта крізь відчинене вікно: там над кермом сиділа пташка і дивилася на нього закоханими очима. Сповнений радістю, Синій пташок влетів до авта і припав дзьобиком до пташинки в дзеркалі, до себе самого, відбитого в сяючій тафельці на тлі дерев та кущів, що росли позад авта. Там був ліс, що ледве прокидався зі зимового сну. Але пташине серце давно вже прокинулося й тужило, і Синій пташок заспівав і затріпотів крильцятками, милуючись собою в дзеркалі.
Деві причинив вікно, зайшов до авта й зловив Синього пташка. Тримав у долоні оцю крихітку синяви, сповнену мріями про кохання, злегка гладив пальцем голівку та рожеве підборіддя, що прикривало маленьке горлечко. Воно перед хвилиною співало, але тепер, налякане, замовкло. Батько з сином розглядали пташка та любувалися ним. Бідне створіннячко непокоїлося та старалося вирватися з руки, його серденько билося, очі були повні переляку.