Підвозить вас своїм червоним траком, і коли проїжджаєте крізь браму, каже з гордістю, що оцю браму він будував, а оці стовпи це не будь-яка робота, а «механічна», тобто ніби точна. Коротко, Джо нам подобався, і ми раді, що маємо його за сусіда. Запрошує відвідати його, що зробимо обов’язково, бо його дружина Ена рада нам і відпускає нас з великою китицею квітів і з вузликом зеленини. Найближчий сусід Джо пан Мазур Стенлі, по-нашому Степан, він має веселе прізвище, та ми якось його призабули. Він мав деякий час суперечку з Дібровою. Його будинок був надто близько межі Джо, і сусід нарікав. Все ж одного дня він вирішив, що, мабуть, варто мати спокій, і свій дім переніс, тобто відсунув від межі та ще й повернув передом до озера. Як то роблять — не знаю. Так беруть хату на спину та й несуть?.. Перенісши хату, Стенлі добудував до неї ще одну частину, і тепер вона виглядає значно огрядніше, як перед тим.
Пройдім швидко біля незаселених ділянок, бо кортить поглянути, що роблять власники домів. Он крайній з них, жовтавий дімок неподалік озера. Гарної квітневої неділі ви спинитеся біля нього й, як у нас удома звичай, обіпретесь на огорожу… В Америці майже нема парканів та ще таких, як у нас були — з кілків, дощок чи навіть з кори, — тут все сітки, солідно й гарно вироблені та покриті лякером. Ви, отже, зіпретесь і приглядаєтесь, як мама та донька садять щось на городці. Потім вам закортить заглянути, як там у хаті. Заходите. Там якраз пан Володимир малює стіни, зручно котить рольку, і стіни виходять гладенькі. Скільки ж то в нас люди напрацювалися отими щітками, що так бризкали та після яких все ще зоставалися смуги. Та ще й вапном. А тут і малярів не кличуть. Кожна пані вміє працювати тією ролькою, досконалими фарбами гладесенько покриваючи стіни.
— Як помалюю, то швидко й скінчу. Ще бракує лінолеуму на підлогах, де-не-де ще залишається викінчити то те, то інше. І кінець. Доволі праці вклали ми в цей будинок. Якби не діти, не варто було б. Але дітям треба повітря, треба свободи.
То правда. Троє діток граються на подвір’ї. Двоє старшеньких з них уже пластунки, і вони он там пускають човники по воді. Якби не зв’язок з Пластом, ні одна сім’я не думала б про Діброву.
У їхньому сусідстві Богданів дім. Можна б його назвати Богданівкою, якби мене запитали. Назва дуже гарна, історична. Пан Богдан майстер, будівельник, тому усе в нього фахово та добірно. Одначе він повернувся спиною до дороги, наче б казав: мене люди зовсім не цікавлять. До дороги гараж і задній вхід до дому. Зате спереду, від озера — о! чудова порча здовж цілого будинку. Засклена, коли треба — затінювана заслонами. На ній і стіл, і м’які крісла, і лежанка. У широкій рамі вікна вся Діброва з озером і будинками по той бік і лісом, що ледве просипається з зимового сну. Наче картина-малюнок. Якби я вміла малювати, я не просила б нікого, щоб оздобив ілюстраціями цю книжку: вид з Богданової порчі був би, може, й на цілу сторінку. Він нагадує нам якісь курорти, що ми десь бачили.
Хоч іще далеко до «сезону», але тут вже гості. Їх поять і годують, їм панство Богдани з задоволенням показують хату. Хоч вона теж іще не викінчена, але всюди познаки заможности й достатку. Такого холодильника ви, певно, ще не бачили, бо й я ні. Він зелений, як морська вода, з золотим окуттям. І великий! Чого там тільки не вміститься! Буде чим уліті частувати приятелів. Меблі всі новісінькі, ще опаковані з печатками. Американці кажуть: «брендню». Є навіть опалювання: маленька пічка на середині будинку, і з неї рури розповсюджують гаряче повітря. Так що це одинокий дім, куди люди можуть приїхати взимку.
У власників дому лише один син. Ще десь у школах чи що. Це майже єдиний випадок, що батьки не будують для дітей, а для себе. І правильно.
На сусідній ділянці сивіюча пані сапкою поле в городчику. Там квіти. Колись вона дала мені кущик рути, і я посадила його, як звичайно, на чужому городі та й нагадувала: «Посадила руту-м’яту»… Або: «Зелена рута — жовтий цвіт» — така стара пісенька, що її співали незаміжні, постарілі дівчата там, у Старому Краю. Голoc був, звичайно, безбарвний і свідчив, що його власниця вже втратила надію, що розпустить косу по плечі, як співається в пісні, а вже й мови немає, щоб котрийсь заплакав за нею. Покидаючи шпиталь серед Диких Піль, я так і залишила руту-м’яту, щоб стелилась попід хату (бачите, навіть вірш у мене вийшов!..).
Та повернімось до сивіючої пані. На її обличчі журба чи зневіра. Мабуть, турбується сином. Але, на мій погляд, робить вона неправильно. Бо, кінець-кінцем, він знайде собі шлях у житті, навіть якщо стане актором, до чого має талант. Адже є й були великі актори, які добули більше слави, ніж учені чи винахідники. В Америці ж Галівуд…
А будувати не збираються — нема для кого.
Та не думаймо про сумні дії батьків і дітей! Було передбачення, що на Новій Землі виринуть і в цій ділянці нові клопоти й ускладнення для обох сторін: для батьків і для дітей. Може, з часом діти привикнуть до «американізму» та знову повернуться обличчям до науки та добування знання й звання, як це ми робили вдома. Може й батьки перестануть вимагати від дітей, щоб ішли їхніми слідами… Щождо Лесі, нашої сивіючої пані, то вона знайшла й тут на своїй ділянці щось дуже миле. Воно прояснює її обличчя та приносить їй радість. Воно воскрешує у неї почування материнства й потребу захищати й піклуватися. Пожурившись своїми справами, вона веде вас до дерева — у неї в господарстві їх два — стає на коліна й відгортає листя, змішане з сірою шерстю. І що показується? Під покриттям цієї мішанини нірка, а в ній прегарні молодесенькі зайченята! Притулились одне до одного, голівки кругленькі з клапатими вушками й чудовими карими сіяючими оченятками. Зайченятка вже в буреньких кожушках з темними смугами. Вони чудові, оці діточки мами-зайчихи. Але де ж вона поділася?
— Чистила я бур’ян і наблизилася до дерева, — розказує пані Леся. — Мене зацікавила така велика кількість шерсти в одному місці, і я відгорнула її. І що ж бачу? Мама-зайчиха годує малечу. А вони голенькі й сліпенькі. Я не вірила, що ці червячки житимуть. Швиденько закрила нірку та й пішла собі геть. Можете собі уявити, що до десяти днів малеча виросла он як і покрилася м’якеньким, гарнесеньким кожушком, із такими чистими, сіяючими оченятками.
— Мама вдень не сидить при них, мабуть, рано-вранці вона покидає їх і десь скривається в лісі чи пасеться або спить. Але як тільки смеркне, вона виходить на узлісся і чекає, щоб ми пішли собі геть і взагалі щоб люди забралися звідси. Вона тоді швиденько до хатки! Мої сусіди не раз бачили її, коли, бувало, забарилися та сумерк захопив їх у Діброві.
Скоро, мабуть, і зайченятка покинуть хатку та підуть у світ. Для них — це суміжні ліси. На жаль, усюди на них чигає безліч небезпек. Тому вони такі полохливі. Полюють на них усі звірі, що живуть у Діброві, більші птахи, а навіть і вужі. То як же їм жити?
На щастя, мама-зайчиха приводить їх на світ одних за одними і так заселює світ. Тож не пропадає плем’я зайчиків-трусиків, довговухих клапанців. Маленькими вони дуже, дуже солодкі.
Щоб краще ознайомитись зі споконвічною справою-проблемою батьків і дітей, що набрала тут у нових обставинах ще більшої ваги, зайдім ще до одного дому, хоч він трохи далі від попередніх домів і ділянок. Це власність пана Володимира, але іншого. Він, хоч галичанин, але бандурист, і обіцяє собі, що краще, ніж інші, виховає своїх дітей та зробить з них добрих українців. У нього теж троє дітей, як і в іншого Володимира, і вони майже однолітки. І як ті, вони належать до Пласту та говорять по-українському. А Ігор, як ще був маленький — йому тепер десять літ — заявив мамі, що він не ожениться з чужинкою, а тільки з дівчиною-українкою та ще й пластункою. Побачимо, що скаже він, як ще трохи підросте. А тепер Володимир Бандурист побудував хату для дітей. Вона теж біла, але нижня її частина покрита яскраво-бронзовим «сайдінґом», від чого дім виглядає статечніше. Крім Ігоря, там ще Ліда й Марта гніздяться та виховуються на справжніх українок.
З поспіху до тих дітей ми так і перестрибнули понад ділянками директорів: пана Інженера, того, що ще й досі управляє Дібровою, і другого пана, Зеня, що розказував колись про страхи-духи у Діброві. З ним трапилось щось несподіване, нове. Ні, духи його не залякали на смерть, але сталося таке, чого не сподівалися панни й удовички, що мали на нього око. «З одною ходив, з другою любився», — як у тій пісеньці. — «Любив мене, мамцю, водив мене, мамцю…» Аж тут — гульк! — і оженився. Узяв собі панночку імпортовану зі Старого Краю, бо тутешні йому не до вподоби. Кудись вона приїхала, мабуть, у гості до свояків, чи не до Філядельфії. А пан Зеньо знюхав і — хап! Гордо й бундючно став ходити по Діброві з панею крок-у-крок, нога-в-ногу, а сам так і сяє. І що не крок: «Дозвольте представити вам мою дружину!» А ті, що не знали, аж ахають!
Мило-дружньо зажив Зеньо, а пані пристала до нас і припала нам усім до вподоби, так і прилягла до серця. З того часу Зеньо перестав ходити сам, ви завжди бачили їх вкупці. І як прийшла зима, пані стала сподіватися дитинки. То вже радість, то вже щастя!
Раннім літом пані Ірина почала було родити таки тут, на Діброві. А це тому, що був вечір напередодні пікніка Діброви і треба було робити голубці на завтра. Робили вони їх удвох, а пані Ірина між болями усміхалася та швидко крутила також голубці. Якби не пані доктор, яка прогнала її до Дітройту, родила б на Діброві, і ми мали б нашу першу справжню дібров’янку.
На своїй ділянці пан Зеньо ще не почав нічого будувати. Але надіймося, що тепер, коли в нього доня, він схоче для дружини й доні звити кубелечко хоч би тут, на Діброві.
Та не думайте, що його життя — одна радість, одне щастя. Він бо має немало турбот і прикрощів з Дібровою. Люди нарікають на те, на се, хочуть нових будинків, позики не підписують, з його пляжі не задоволені та ще й ще таке інше. Хто їм догодить?
Далі ділянка за ділянкою лицем до берега, що вигнувся вбік озера. Он скоро вже й місток Бандуристів. Ви пригадуєте собі, як його клали? До нього добігають ділянки, покриті дбайливо доглянутою травичкою. Влітку на тій травичці одне чи друге шатро, в якому живуть сім'ї й гості бандуристів. Там в одному місці бандурист Петро встановлює свої телескопи та показує охочим далекі світи. Зайдемо колись і ми!