Перше, що подумалося перед тим будинком: справді генеральський. Одноповерховий, але високий. Крутий дах, у кімнатах напевне високі стелі, он які великі вікна, і високо над землею. Євген зрозумів деталі з листа генерала: добрий фундамент, добре горище. Над будинком синіло літнє небо й несамовито кружляли ластівки, сяючи білими черевцями. Над одним із вікон генеральського дому було ластів’яче гніздечко, з якого визирало кілька величезних дзьобиків.
— А вчора одне ластовенятко випало з гнізда, — впіймала його погляд жінка на порозі генералової садиби, яка знов-таки виникла поряд нізвідки.
— Ви заходьте, він чекає на вас, — продовжувала жінка. — Вхід із протилежного боку. Обійдіть дім і заходьте. У дверях туга клямка, то ви її добряче натисніть.
Клямка й справді була тугенькою. І підлога в генеральському домі направду сильно рипіла — Євген уже подумки називав свого родича не дядьком чесним без догани а, як усі в цьому селі, генералом. Боже мій, після великої кухні одна порожня кімната, за нею друга, і лише в третій у шкіряному кріслі з дерев’яними підлокітниками біля столу сидить старий чоловік.
Генерал розмовляв російською. Мало того, він, як і його сестра, себто Євгенова мати, розмовляв рядками з російської класики. Щоправда, до сестриці йому було далеко, бо окрім дуже банальних місць, він нічого не знав. З безсмертного пушкінського твору, що його мати знала напам’ять чи не весь, він знав лише перші чотири рядка про дядьку найчесніших правил, який змусив уважать себя.
— А ты меня уважаешь, Женя? — і генерал скуто засміявся сміхом хворого після інсульту.
Євген знизав плечима.
— У мене немає підстав не шанувати вас.
— Але й шанувати також нема підстав.
— Я практикую презумпцію поваги.
— А ти, я бачу, розумний.
Вони розмовляли російською. І того дня, і в подальші дні. Хоч односельчанкам генерал завжди відповідав українською. В Ірівці говорили доброю українською, суржик звучав лише тоді, коли вимовлялися геть чужі для сільського побуту слова. І генерал також перейняв від сільчан добру українську. Але з племінником, якого, очевидно, вважав представником свого світу, розмовляв російською. То виходило само собою, за тим не було ніяких свідомих настанов. Євген не спитав генерала, чому він став у селі двомовним, чому повністю не перейшов на українську, якою тут спілкуються всі навкруги. Але спитав, як сталося так, що обрав після відставки саме цей дім у селі.
— Бо то була єдина можливість жити у великому домі. У місті мені давали однокімнатну квартиру. В доброму будинку, всередині обласного центра, але тільки однокімнатну. Моя дружина померла від раку за два роки до моєї відставки. То я винний, змусив її колись зробити аборт, бо ми на початку моєї служби жили в жахливих умовах. Гадав, що все потім налагодиться, будуть діти. Але на те не вийшло, і вона потім усе життя хворіла. Іншим жінкам сходить, а їй не зійшло. А я мав думку ще раз одружитися, зробити жінку щасливою, привести принцесу до великого дому. В нашому полку був лейтенант із цього села, він сюди іноді приїздить, уже майор. Він розповів мені про цей дім. Я його купував у сільради, а не в людей. Мені дозволили, тоді на все треба було брати дозвіл. А от одружитися не вийшло. Не склалося. За своєю дружиною я рік упадав, поки вона стала зі мною зустрічатися. А тут усі сільські вдовички почали самі носити мені яблука, мед, молоко, кидалися копати мені город, поки він у мене був, прибирати в домі, трусити килимки. І не лише вдовички, а й навіть дівчата. Я кілька років працював військовим керівником у тутешній школі. Тут є добрі дівчата. То я їх усіх заповідаю тобі. Твоя мати писала мені, що ти був одружений з дочкою радянської шишки.
— І навіть народилася дитина.
— Але ж дитина не твоя.
— Мати, я бачу, багато всього вам писала.
— Лише два-три рядки після привітання до Дня перемоги…
Євгенові сподобалося в домі генерала. Він оселився у другому крилі. Його спальня була далеко від спальні дядька чесного без догани, від нього ніяк не вимагалося поправляти хворому вночі подушки.
Євген ненадовго з’їздив додому по речі. Привіз купу книжок. Деякі з них дарувала йому старша мадам Небувайко. Він із радістю взяв з собою сумку з книгами, що їх повернула йому Лада, коли він приходив подивитися на малого. Там був навіть знаменитий двотомник Ніцше в чорній обкладинці, виданий за перебудови. Але раніше в нього не було часу уважно читати ті книжки. Щоправда, він навчився у своїх статтях вправно наводити цитати з них, глибоко не поринаючи в безсмертні тексти. А тепер він уже передчував, як сидітиме у своїй кімнаті за письмовим столом біля зеленої лампи та уважно читатиме, скажімо, Френсіса Бекона. Або Ніцше, так, саме Ніцше, «Народження трагедії з духу музики»! Для сприйняття його несамовитих думок потрібне справжнє усамітнення, яке він нарешті матиме. І вчитиме далі німецьку! І це добре! Темні смуги життя мають більше великого сенсу і дають значно більші плоди, ніж світлі!
Євген ненадовго повернувся до Києва. Спакував речі й книжки, забрав у матері CD-програвач, привезений їй з Америки, — вона все одно слухала свої хрипучі платівки. І вирушив назад, до Ірівки. Він домовився заздалегідь, що на станції з ранкової електрички його зустріне дід із підводою, щоб відвезти в генеральський дім. Дід не підвів, чекав на нього біля платформи. Допоміг закинути його сумки на воза і вйокнув на коня.
Я, наче той Пушкін, їду в барський будинок з повним возом книжок, думав Євген.
На подвір’ї генеральського дому стояла старезна «Волга» з металевим оленем на капоті — давній символ колись недосяжного для багатьох радянського добробуту. Машина була на ходу. Одного дня Євген із генералом сіли до тої «Волги» й поїхали в районний центр.