— Вам можна сідати за кермо? — збентежено спитав Євген.
— Хай тільки якийсь міліціонер спробує зупинити генеральську машину! — відповів дядько. — Ми не виїздитимемо на трасу, а по цих дорогах свої можуть їздити і п’яними, і голими, і без номерів.
В районі вони справдили нотаріальне дійство, і Євген отримав гербовий папірець про право на спадок.
— Я й не знаю, як дякувати вам, — пролопотав Євген на зворотному шляху, бо треба було щось сказати. — Шкода, що батьки жодного разу не приїздили до вас.
— Тепер ти перший жених на всю Ірівку, — сміявся генерал. — Але побачиш, що я залишаю тобі не просто великий будинок, я залишаю тобі все село.
Генерал таки виявився направду дядьком чесним без догани. Йому стало зле наступного ж дня після поїздки в район. Прибіг Володя, лікар із місцевої амбулаторії, не відходив від генерала кілька годин, поки Євген сидів у північному крилі за столом біля скляної зеленої лампи, яку забрав до себе з генеральського столу. А потім Володя урочисто покликав його. Євгенові стало моторошно, і не тільки від факту смерті, а й від того, ніби він їхав сюди по спадок. За кілька тижнів він навіть прив’язався до генерала, пройнявся сумною історією його життя. І відчув великий сум, коли Володя завів його до генералової спальні, щоб саме Євген, згідно з якимось місцевим законом, склав дядькові руки на грудях. Освячений віками звичай, і смерті вирок таємничий… Євген сів на стілець біля ліжка мертвого дядька, а Володя пішов до вітальні заповнювати папери, які засвідчували смерть генерала. Була четверта ранку, ранній літній світанок. За вікнами дедалі гучніше чулися голоси сільських жінок, які невідомо звідки вже все знали.
Всі сільчани визнали Євгена єдиним законним спадкоємцем генеральського дому. І він сумно й довго плентався першим, як найближчий родич, за похоронною фурою на сільський цвинтар, а за ним ішло все село.
Але не все було так просто. Під час поминального обіду з’ясувалося, що генерал таки був одружений вдруге. І не був розлучений. Його друга дружина, молоденька бібліотекарка з райцентру, недовго прожила в його домі. Вона втекла ще за Союзу, прихопивши золоті прикраси першої дружини, небіжчиці, та кілька сотень радянської готівки, яку генерал, на її прохання, зняв із книжки, мовляв, треба допомогти її мамі. За незалежності ця дрібна аферистка жодного разу не з’являлася. Коли занадто довго й занадто прискіпливо вибираєш, то неодмінно обереш щось не те, як і сталося з генералом. Тож, як офіційно повідомив Євгенові нотаріус, він буде змушений після смерті генерала чекати ще півроку, перш ніж зможе вступити у спадок. Якщо та пройдисвітка не з’явиться за ці півроку, він зможе вступити у спадок будинком і розпоряджатися ним, як йому заманеться. Якщо вона з’явиться, то для неї теж не все буде так просто. Але вона зможе подати в суд і, якщо знайде пристойного адвоката, ймовірно, відсудить частину будинку. Але ніхто не брався розшукувати генеральську дружину, нині вдову.
— Московка! — казали про неї жінки на поминках. — її прислали в наш район із Саратівської області!
— Що це? — подумав Євген. — Своєрідний патріотизм? Чи примітивне почуття іншого?
Батьки не приїхали на похорон, хоча він надіслав їм телеграму з місцевого поштового відділення, яке відкрили спеціально для нього, бо генерал помер на вихідні. Після похорону Євген поїхав додому, щоб привезти батьків на дев’ять днів. Батько й мати довго радилися, чи їхати їм. Незручно їхати на поминки, якщо жодного разу не приїздили за життя, сказав батько. Мати довго вагалася, але також вирішила не їхати.
А потім вивалила на підлогу купу старих фотографій і відшукала кілька знімків свого старшого брата. Згадала, як семирічною дівчинкою пишалася, коли її один чи два рази забрав зі школи старший брат-курсант. Знайшла весільну світлину покійного генерала. Його молода дружина була напрочуд гарною. А може, то просто вдала давня світлина? Мати сказала, що згадуватиме брата вдома, а не в товаристві не знайомих їй селянок. А Євгенові дозволяє сказати ніби матері стало зле, їй направду так важко дихати! Тож він розповідав своїм новим сусідкам, як тяжко хворіє його мати, як батько не може відійти від неї, й жінки співчутливо зітхали.
У домі небіжчика-дядька Євген знайшов таку саму світлину, яку йому показувала мати, а також багато інших. На відміну від матері, в архіві генерала панував військовий порядок. Усі світлини в альбомах, у строго хронологічному порядку, дати позначено олівцем. Генералова перша дружина була дуже гарна й на інших світлинах, там, де вона старша. Євген скористався своїм правом спадкоємця й поставив на стіл у своєму крилі світлину тої давно померлої жінки. А от світлину бібліотекарки з району в генераловому архіві не було. Кілька днів Євген поринав у чуже життя, розбираючи старі папери й речі. Він поступово входив у якийсь інший вимір, в якому ніколи не жив, і неймовірна тиша дядькового, тепер уже, власне, його будинку з високими стелями й рипучою підлогою сприяла якимось дивовижним станам, яких він досі не знав.
Але житейські турботи постійно виводили його з тих дивовижних станів. Євген спустився в льох — не той, який був поряд з домом, де було повно старої майже не пророслої картоплі, а в той, що під будинком. Там також був військовий порядок. Пляшки з алкоголем стояли рядами на стелажах, як солдати в шеренгах. Здебільшого то був коньяк ще радянського розливу. Також там стояли незліченні банки з консервованими огірками, помідорами, грибами, різноманітними салатами й томатними заправками. Навряд чи генерал сам закручував ті літрові й трилітрові слоїки. Найімовірніше, їх йому влітку і восени носили жінки з села.
Всі шухляди письмового столу генерала були заповнені зошитами з його записами. Генерал намагався усвідомити своє життя, він ретельно записував події, які мали сенс передовсім для нього самого. І чи не головна, можливо, не усвідомлена самим генералом причина заповісти будинок племінникові з вищою освітою, полягала в тому, щоби хтось прочитав дядькові записки і знайшов спосіб зробити їх чиїмось надбанням, бодай своїм. Щоби стільки років писані папери не пішли в грубку, бо в Ірівці, де взимку палять дровами, шлях паперів у вогонь був природним, як прихід весни після зими. Євген вирішив одного дня заглибитися в цей архів. А може, він щось у ньому знайде. Але відклав цю клопітку роботу до кращих часів.
А поки там що, він поклав на стіл у північному крилі двотомник Ніцше, «Безсмертя» Мілана Кундери, двотомник Френсіса Бекона і кілька номерів журналу «Сучасність». А також двомовне видання «Євгенія Онєгіна» в оригіналі та українському перекладі, яке за десять купонів купив у якоїсь бабусі на Сінному ринку. Заклав у програвач диск із увертюрою до «Егмонта». Під Бетховена читати неможливо. Під Вівальді чи під Моцарта можна і читати, і писати, і їсти, хоча це також великі композитори. Але вони не такі ревниві, їм можна не віддаватися повністю, а Бетховен був чи не перший, хто цього не дозволив. Якщо під Бетховена їсти, неодмінно знудить. Зате під Бетховена, як і під інших великих німців, можна успішно виконувати фізичну роботу: прибирати в хаті, рухати меблі, що він і робить зараз, поки звучить «Егмонт». Євген вирішив занотувати це своє невеличке «коломузичне» відкриття, але він зробить це іншим разом.
У селі Євген не нудьгував.
Він не жив життям селянина. Не копався на городі, не косив сіна, не переймався кормом для курок, качок та індиків, не доїв корови й не стояв у черзі за хлібом, та, одначе, мав у своєму домі і городину, і хліб, і до хліба. Тож його життя цілком можна було кваліфікувати як життя пана в маєтку. Проте він не насолоджувався тим, як складалося його життя в дядьковому домі. Зранку йому приносили молоко, якого він не пив, і навіть «наше, домашнє, тільки видоїла, це ж не те, що у вас у місті!» викликало в нього могутній блювотний рефлекс. То він віддавав те молоко іншій жінці, яка приносила йому овочі, а одного разу принесла курку. В «овочевої» жінки корови не було, і вона була рада тому натуральному обміну. Але та, що носила молоко, довідалась про його долю й відреагувала на це якось дивно. Замість того, щоб перестати носити свій на разі непотрібний продукт, вона в черговий свій візит налила великого кухля з літрової банки й сказала Євгенові:
— Ото зараз вип’єте це прямо при мені! Крутите носом, бо ніколи не пили домашнього молока!
Довелося щось плести про діатез від молока в дитинстві, який у дорослому віці трансформувався у ще якусь напасть. Тож молоко — ну ніяк! Його мама колись купувала для нього парне молоко в селянки, але йому стало ще гірше, ніж від магазинного!
— Ви ж голодуєте в місті! Вам же не платять! Тож радійте, що ви в селі, що тут про вас піклуються! — захищала свої позиції, як Євген назвав її подумки, Та, що носить молоко.
— Бідні люди в місті, — підтримувала її інша його постачальниця, Жінка овочева, — купують те, що в нас валяється під ногами.