— Прерія, пампаси, савана, — продовжив він той семантичний ряд.
А тепер він стоїть невідомо де і не знає, куди йти. Не вертатися ж додому, тоді краще було зовсім не їхати. Та поки він дивиться на металеву дошку з розкладом руху поїздів, пописану непристойними словами, жінка з кошиками зникне, а інша напевне не прийде. Отож треба її наздогнати.
— Пані! Я прошу вибачення!
Жінка йшла собі, не реагуючи на його крики. Очевидно, вона сама ніяк не ідентифікувала себе з «пані». Щось не давало йому звернутися до неї по-київському: «Женщино!» Нараз згадав звертання з якоїсь вистави:
— Жінко добра! Зачекайте!
Жінка обернулась:
— Що тобі, синку?
— А як до Ірівки дістатися?
— Ось ця стежка приведе прямо в Ірівку. Але ти, синку, нею не ходи, бо там дуже росяно. Пройди туди, до того стовпа, бачиш? Там дорога на Ірівку. Ото нею і йди. Коли дійдеш до великого дуба, там повернеш ліворуч. То там уже буде в кого спитати.
Він ступив кілька кроків по стежці, бо не хотів втрачати єдину людину зі свого поля зору. Але його ноги враз стали мокрими, ніби він довго блукав під дощем. І він вирішив, що застереження, мовляв, нею не ходи, бо дуже росяно, має сенс. Тож він вернувся й пішов так, як сказала жінка. Дійшов до стовпа і побачив широкий запилений шлях, який пролягав перпендикулярно до колії. Дивні закони цієї сільської оптики. Якщо дивитись прямо цим шляхом, то можна бачити будиночки з білої цегли з фарбованими дерев’яними верандами, яких зовсім не було видно зі стежини.
— Я в селі, я вперше у житті в українському селі, — міркував він, ідучи тим шляхом.
Тут уже траплялися люди. По дорозі його зрідка обганяли велосипедисти, а ось нізвідки виник віз, запряжений рудим конем із чорним хвостом. Жодної машини, подумав він. Велосипедисти швидко зникали, а віз довго тягнеться врівень із ним.
— Я на Ірівку правильно йду? — спитав він діда на возі.
— Як не боїшся замазати штани, то сідай, — сказав дід.
По дорозі дід розповідав, що до Ірівки трохи вбік, він сам їде в Кобівку, але від Кобівки до Ірівки як палицею докинути. Цю думку дід висловив кілька разів. Євген лише кивав.
Біля великого дуба він захотів зійти, але дід сказав, що йому на той бік Ірівки, який ближче до поля, тож йому буде зручно через Кобівку. Коли він спитав, звідки дід знає, куди йому, той відповів:
— Тобі ж до генерала!
Він і досі не знає, з яких носіїв той дід на возі зчитував інформацію. Одначе зчитав він її правильно.
— Може, тобі він і полковник, а нам генерал! — сказав дід, невдовзі зупиняючи коня, щоб Євген міг спокійно злізти з воза. — А тепер бачиш оті три берези? Там відразу за ними поворот до генерала.
Тільки-но він дійшов до трьох беріз, як жінка у сліпучо-білій хустці також виникла нізвідки й гукнула йому:
— Вам сюди! Генерал чекає на вас!
Він перестав дивуватися сільському радіо. Але поки він ішов від трьох беріз до будинку з сірої цегли, на який йому вказала жінка в білій хустці, то думав: ось вона, Україна. Тут завжди говорили українською. І тоді, коли я вчився в українській школі, а поза школою говорив російською, як всі, і коли російською вчився у вищому навчальному закладі, і коли заговорив українською в часи великих змін. А тут завжди була українська мовна стихія, без самоусвідомлення, без національних ідей, без патріотизму. Ті, хто їхали звідси в міста, ті переходили на російську, потерпаючи від тісноти брудних гуртожитків, від дурної дорожнечі найманих квартир, а не від потреби забути рідну мову. А ті, хто лишилися тут, невимушено вживають ті слова, заради яких я, буває, довго порпаюсь у словниках.