— Що бажаєте? — люб’язно спитав крамар.
Спочатку мала Баба Яга попросила чверть фунта карамельок.
— Будь ласка, пригощайтеся! — Вона подала воронові пакуночок з цукерками.
— Красно дякую! — каркнув Абраксас.
— Учений птах! — шанобливо мовив крамар, бо знав, що на світі є вчені ворони. — Що ви ще бажаєте?
— Є у вас мітли? — спитала мала Баба Яга.
— Аякже! — вигукнув пан Перчинка. — Віники, щітки, мітли! І швабри! Є й мітелки змітати пилюку…
— Ні, дякую, мені потрібна мітла!
— З держаком чи без?
— З держаком. Неодмінно з держаком. Але щоб він був не куций.
— Ось цей вам підійде? — догідливо спитав крамар. — Довшого тепер, на жаль, немає…
— Мабуть, підійде, — сказала мала Баба Яга. — Я беру мітлу.
— Дозвольте, я вам її хоч трохи загорну, — запропонував Перчинка. — Вам так зручніше буде її нести.
— Ви дуже уважні, — посміхнулася Баба Яга, — але не треба.
— Ваша воля! — Пан Перчинка полічив гроші і провів малу Бабу Ягу до дверей. — Матиму за честь бачити вас у себе знову. Ваш покірний…
«Слуга», — хотів був він сказати, але враз йому аж подих перехопило. Він побачив, як купувальниця осідлала мітлу. Вона пробубоніла щось під ніс, і — шух! — мітла полетіла вгору разом із нею та вороном!
Пан Перчинка очам своїм не вірив.
«Ой лишенько! — подумав він. — Чи це, бува, мені не сниться?»
Вихором полинула мала Баба Яга на новій мітлі. Вітер метляв її волоссям, лопотів хусткою. І ось вони вже над сільськими дахами та вежами. Воронові Абраксасу, що сидів у Баби Яги на плечі, доводилось добре триматися пазурами.
— Обережно! — закрякав він. — Дзвіниця!
Мала Баба Яга вчасно повернула мітлу, а то вони б зависли на вершечку дзвіниці. Тільки фартух зачепився на дзьоб залізного півника, що повертався за вітром, і роздерся навпіл.
— Лети повільніше! — крикнув Абраксас. — Бо ще скрутиш собі в’язи! З глузду з’їхала, чи що?