— Якби ж цей кошик був хоч трохи легший!
— Може, допомогти? — люб’язно спитав лісник. — Я міг би віднести вам цей хмиз аж додому…
Мала Баба Яга захихотіла:
— Справді, синку? Який ти ласкавий! Який чемний!
«Хоч гвалт кричи! — думав лісник. — Верзу казна-що. Я сам себе не впізнаю».
Лісник, сам незчувшись коли, завдав важкий кошик собі на плечі.
— Матусю! — сказав він. — Якщо ви дуже стомилися, то сідайте верхи на кошика.
— А ти не жартуєш? — спитала мала Баба Яга.
Лісник з відчаєм почув свою люб’язну відповідь:
— Авжеж, не жартую! Вилазьте!
Малій Бабі Язі не треба було двічі казати. Одним махом сіла вона верхи на кошик, а ворон Абраксас фуркнув їй на ліве плече.
— Тепер рушаймо! Вперед, синку!
Лісникові куди дужче хотілося, щоб кошик разом із старою й вороном провалилися до лиха в землю. Та що з того? Він покірно чалапав уперед.
— Прямо й прямо! — крякав Абраксас. — Та жвавіше, мій ослику, жвавіше! А то дзьобну тебе в м’якеньке місце!
Лісника кидало то в жар, то в холод. Він дибав та й дибав, весь упрілий, висолопивши язик. Спочатку лісник загубив свого зеленого капелюха, потім шкіряну торбу. Рушницю він теж посіяв. А його все ганяли й ганяли по лісі вздовж і впоперек.
— Ліворуч! — командував Абраксас. — За отим ровом праворуч, а далі на гору!
Коли вони нарешті дісталися до хатки, лісник ледве стояв на ногах. Та мала Баба Яга не почувала до нього жалю. Навпаки, вона сказала:
— Чи не хочеш ти, синку, порубати оцей хмиз?
— Порубаю, пов’яжу ще й складу в стос, — промовив лісник.
Гак він і зробив.
Коли лісник скінчив — а затяглася робота допізна, — мала Баба Яга сказала:
— Тепер хоч і додому йди. Не знаю, як і дякувати тобі, синку! Такого люб’язного лісника, як ти, навряд чи ще де знайдеш! Ото зрадіють бабусі, як прийдуть завтра по хмиз! Ти ж бо і їм допоможеш, правда?