— О ні! Ти просто з мене смієшся. Хіба я гожуся в принцеси? Краще лети чимскоріш на бал і вибирай собі наречену з вельможних красунь!
— Але ж я кажу без жартів,— провадив принц,— повір мені. А якщо не хочеш стати моєю нареченою, то, може, просто прийдеш до мене на бал? Знаєш що, рівно опівночі я чекатиму тебе разом з твоїм другом гусопасом, з його сопілкою і з цими сірими гусьми. Прийдеш?
Джоан глянула на принца й відповіла:
— Може, прийду, а може, й ні. Не знаю.
Більше принц нічого не сказав, скочив на коня і поскакав у місто.
Настав вечір. Усе нові й нові карети зупинялися біля замку, де у великій залі король і королева зустрічали вельможних гостей. Вони приїздили з найвіддаленіших графств і країв, ніхто не хотів пропустити такої важливої події: принц-престолонаступник, старший син короля, повинен був цього вечора вибрати собі наречену.
Немало гордих леді приховували свої потаємні надії і бажання за легкими розмовами і посмішками. Але бал уже давно розпочався, один танець змінювався іншим, а принц, очевидно, ще й досі не спинив ні на кому свого вибору.
І ось нарешті пробило північ. За останнім ударом годинника в кінці зали люди заозирались, почулися здивовані вигуки, танцюючі пари розступилися, і перед королем та королевою з’явилася дивна процесія: попереду йшла боса дівчина в драній старій сукні, за нею — кривий гусопас, а позад нього — дев’ятеро гусей, що гучно гелготіли.
Оце так гості на королівському балу!
Спочатку всі придворні оніміли від здивування, але скоро почали шепотітися і голосно сміятися. Та їм зразу ж довелося замовкнути. Вони побачили, що принц вийшов наперед, узяв босу дівчину за руку й підвів її до своїх батьків, які сиділи на троні.
— Батьку,— мовив принц,— це Джоан! Якщо вона згодиться, я вибираю її за дружину. Що ти на це скажеш?
Король уважно подивився на Джоан і відповів:
— Що ж, сину, твій вибір непоганий. Коли дівчина ця така ж добра й розумна, як і гарна, вона буде достойною принцесою!
— Молода леді дуже вродлива, це правда,— сказала королева.— Але що це за сукня?
— А чому молода леді мовчить? — запитав король.— Що думає вона?
— Ну, якщо ви всі згодні,— тихо сказала Джоан,— то я теж. Я згодна заручитися з принцом.
І тут серед повної тиші пролунали раптом ніжні звуки пастушої сопілки. Ніхто в своєму житті не чув такої дивовижної і гарної музики. Кривий гусопас награвав якісь незнайомі химерні мелодії, і — о диво! — подрана сукня Джоан перетворилася у всіх на очах на розкішні білі шати, оздоблені блискучими діамантами, а дев’ятеро гусей — на маленьких пажів, убраних у блакитне. Вони підняли шлейф Джоан і так ішли за нею, поки принц вів свою наречену на другий кінець зали, щоб розпочати танець. І звуки пастушої сопілки потонули у веселій музиці, що гримнула з галереї.
Оце і вся історія про те, як бідна Джоан стала принцесою, і навіть найзаздрісніші матері погодилися з тим, що принц і вона дуже до пари одне одному. А король оголосив усім, що його перший син і престолонаступник одружився з голодранкою з повної згоди батьків, і коли ця новина облетіла країну, в усіх містах і селах почалися веселощі. Палили багаття, дзвонили в дзвони, одне слово, було справжнє народне свято.
І тільки одне серце залишилося сумним серед усіх цих радощів — то було серце старого лорда. Він не міг забути свого горя, і як тільки перестали дзвонити в дзвони, він поскакав у свій замок біля моря.
Що ж до гусопаса, то зразу ж після першого танцю з принцом Джоан схотіла знайти свого вірного друга, але він кудись зник. Вона розіслала слуг в усі кінці країни, але ніхто про нього більше так і не чув. Правда, селяни розповідають, що коли їм доводиться повертатися додому дуже пізно, вони часом чують у полі і в лісі ніжні звуки сопілки. Інші запевняють, що це феї заграють із запізнілим подорожнім, а може, це їм просто причувається.
Чи згадувала Джоан після свого весілля про кривого гусопаса — цього ми сказати не можемо, але от про стару няню вона не забула і в перший же день після вінчання взяла її до себе. Так до кінця свого життя старенька й прожила в королівському палаці.
У давню давнину, коли ще Англією правив король Едвард Третій, жив у одному селі хлопчина. Його звали Дік Віттінгтон. Батько й мати Дікові померли, й ще змалечку хлопець скуштував гіркої сирітської долі. Ходив він у дранті, їв, що дадуть люди. А люди в селі жили бідно, самі перебивалися з хліба на воду. Тож найчастіше діставались Дікові лише недоїдки, а часом то лягав він спати голоднісінький. Не диво, що й суха скоринка хліба смакувала йому краще, ніж кому іншому паляниця чи смачний пиріг.