Джоан перестала плакати так само швидко, як і почала, і перепросила няню.
— Не гнівайся на мене,— сказала вона.— Ти мій єдиний друг. Я не хотіла тебе образити. Адже ти не винна. Та мені зовсім і не хочеться їхати на цей дурний бал. Хіба цікаво дивитися, як пишаються виряджені лорди та леді? Зовсім не цікаво.
І все-таки, коли вона вийшла з замку в поле, то подумала, як добре було б потрапити на цей бал! Хоч краєчком ока поглянути на вродливих, гарно вбраних леді, на їхні величності — короля й королеву! Та найдужче їй кортіло побачити молодого принца. Вона так замріялась, що й не помітила свого друга гусопаса, котрий кульгав їй назустріч разом із гусячим табуном. Він припинив грати на сопілці і запитав:
— Чого це ти замислилася, Джоан? Заграти тобі веселої пісеньки, щоб схотілося танцювати? Чи сумної, щоб поплакала?
— Я й без того хочу танцювати,— відповіла Джоан,— але тільки не тут. Знаєш, мені так кортить потрапити в місто на бал до короля! Та мене не запрошено...
— Коли ти хочеш дістатися в місто,— сказав хлопець,— ти туди дістанешся! І я разом з тобою, і мої сірі гуси. Зрештою, добратися туди не так то вже й важко, навіть такому кривоногому, як я.
І вони рушили. Дорога здалася Джоан не такою й довгою, бо гусопас весь час грав на сопілці. Він грав так весело й бадьоро, що Джоан зовсім розвеселилася. Вона підспівувала йому, кружляла й танцювала.
Та коли вони були майже біля самого міста, позаду зоцокотіли кінські копита, і скоро їх наздогнав високий гарний юнак на вороному коні.
— Ви прямуєте до міста? — запитав він.— Можна й мені з вами? Разом веселіше буде.
— Звичайно, можна, сер! — відповів гусопас.— Ми йдемо у місто подивитися на вельможних гостей, що з’їжджаються на королівський бал. Якщо хочете, ходімо разом.
Юнак стрибнув з коня і пішов поряд з Джоан, а кривий гусопас кульгав слідом за ними й награвав на сопілці.
Раптом юнак зупинився, подивився на Джоан і запитав:
— Ти знаєш, хто я?
— Ні,— відповіла Джоан.— А хто?
— Адже я принц. І їду до свого батька на бал. Не поспішай так, дай мені роздивитися тебе.
Він не зводив очей з дівчини, а гусопас заграв нову пісню, незнайому й ніжну. Правда, Джоан не чула її — вона дивилася в очі принцові; та й принц навряд чи чув музику — він милувався Джоан. Не помічав він ні її драної сукні, ні того, що вона боса, а все милувався її обличчям, і тонким станом, і легкою ходою.
— Як же тебе звати? — спитав він нарешті
— Джоан.
— Послухай, Джоан,— сказав принц,— ні разу ще ні одна дівчина не зворушила так мого серця, як ти! Сьогодні на балу я маю вибрати собі наречену. Будь ти моєю нареченою і виходь за мене заміж!
Але Джоан мовчала. Вона тільки глянула на принца. В цю мить кінь нетерпляче забив копитом і гусопасова сопілка замовкла.
— Ну, скажи мені, чи згодна ти стати моєю нареченою і принцесою?
Тут Джоан усміхнулася, похитала головою і сказала: