Хоч у якій нужді зростав Дік, хоч завжди ходив голодний, холодний, проте був він хлопець розумний і допитливий. Цікаво було йому знати, що робиться в світі, і дуже любив він слухати про далекі міста й чужоземні краї. Було, де тільки зберуться дорослі — чи то в неділю біля церкви, чи вечорами під корчмою, чи біля голярні,— вже й Дік там: стоїть десь ізбоку, слухає.
Дуже закортіло Дікові поглянути на дива. Вирішив він добратися до Лондона. Однаково треба йти з села, бо тут йому життя немає.
Вийшов на битий шлях. Бачить — їде велика хура з паками товарів, везуть її аж восьмеро коней. Питає Дік у візника:
— Ви часом не в Лондон?
Той йому:
— Авжеж, у Лондон.
Почав хлопець проситися:
— Візьміть і мене з собою. Я на віз не сідатиму, тільки йтиму з вами.
Розпитав візник Діка, довідався, що у нього ні батька, ні матері. Бачить — хлопець обідраний, захарчований — пропаде. Тоді й каже Дікові:
— Ну, добре, згода, помандруємо далі разом.
Дорога до Лондона далека. Навряд чи дійшов би туди хлопець сам, без грошей, без харчів. Проте скрізь траплялися добрі люди. Вони жаліли сироту, годували його, поїли. Добросердний візник час від часу підсаджував Діка на віз, щоб хлопець перепочив, і дозволяв йому ночувати серед пак з товарами.
Їхали вони довго. І ось одного дня перед ними відкрився Лондон. Нетерплячий Дік притьмом подякував візникові й чимдуж побіг уперед, шукати вулиці, вимощені золотими гінеями.
Хлопцеві лише раз у житті пощастило бачити гінею: її розмінював у корчмі якийсь подорожній. І дали за неї цілу пригорщу срібних грошей — справжнісіньке багатство. Отож хлопець збирався виколупати з бруківки дві-три гінеї: їх вистачить надовго.
Та ба! На вулицях Лондона Дік не знайшов жодної золотої монети. Деякі вулиці були вимощені каменем, інші зовсім не забруковані. Та ніде ані сліду золота. Цілий день хлопець ходив по місту, а як стемніло, ліг під парканом у якомусь провулку й заснув.
Уранці, голодний, стомлений, зневірений, почав Дік просити милостиню в перехожих. Проте ніхто йому не давав нічогісінько. Охлялий хлопець ліг спочити біля дверей багатого дому. Аж тут вийшла з дому куховарка, жінка злостива й лиха. Побачивши обдертого хлопця, вона закричала:
— Чого це ти вмостився тут, ледащо? Немає тобі іншого місця?
Саме тоді нагодився хазяїн дому — купець на ім’я Фіцуоррен, що був, на щастя, чоловіком розважливим і добросердним. Утихомирив він куховарку та й питає Діка:
— Звідкіля ти, хлопче? І що збираєшся робити в Лондоні? Я бачу, що ти сидиш без діла. То затям собі: байдикуючи, в Лондоні не проживеш.
— Я б і радий працювати,— каже Дік,— та не знаю, де шукати роботи. У мене тут ні родичів, ні знайомих. А сиджу я тому, що зовсім знесилів. Ось уже два дні у мене й рісочки не було в роті.
Спробував Дік підвестися, проте ноги йому не служили. Пожалів купець бідолаху, повів до себе додому, нагодував і каже:
— Живи у мене. Будеш допомагати на кухні.
Живе хлопець у купця, та так уже старається, щоб віддячити доброму чоловікові. Робить усяку чорну роботу: і посуд миє, і помиї виносить, і біля плити порається. І все — тільки за харчі та постіль на горищі.