— Ти родом із Заїру?
А вона тільки глянула на мене. Тоді штурхнула мене плечем, розвернулася й пішла геть.
Наступного дня я запитав у чорної дівчини, чи є в неї оцелот.
А вона сказала:
— Що?
— Це такий невеликий дикий кіт, — сказав я.
А вона закотила очі й сказала:
— Я знаю, що таке оцелот!
Наступного дня я підійшов до останньої чорної дівчини в школи імені Томаса Джефферсона і спитав:
— Твоє справжнє ім’я — Шаму-Рінді?
Ця дівчина кліпнула. Вона дивилася на мене і чекала.
Тому я спитав:
— Саманта Веллс?
А вона повільно підняла руку й вказала пальцем на дівчину з іншого боку їдальні. На білу дівчину. З довгим білявим волоссям. У формі дівчат із групи підтримки.
Коли я знову телефоную їй, Саманта «Шаму-Рінді» каже:
— …і нікому не подобається музика, яку я слухаю, такий, знаєш, ґлобал-трайбл-етнотехнобіт. І ніхто не любить органічної, натуральної їжі, а я тільки таку й можу їсти. Я хочу сказати, що мій смак настільки за межами їхнього вбогого розуміння…
Я нічого не відповідаю.
— Чи таке, наприклад, — каже вона. — Влітку тут висока вологість, і в мене волосся стає ще кучерявішим…
Я нічого не кажу.
Вона питає:
— Як там твій слон?
Я відповідаю, що добре. Чудово.