— Чи можу я розповісти вам про революцію в догляді за підлогою?
А дівчина відповідає:
— Аякже. Розповідай.
Привітання, Дозвіл, Подача.
Дівчина перебиває мене і каже:
— Я тобі заздрю. Я от застрягла в зачуханому містечку, що зветься Валла-Валла, і треба спалити цілий бак бензину, щоб доїхати звідси в якесь хороше місце. Я ходжу до школи, де всі учні наче клоновані — однакові зачіски, одяг, мрії, — ніби ми всі зійшли з конвеєра. І мені ніколи не вибратися звідси. Ніколи.
Я кажу, що «Диво-чепуруха» являє собою цілий комплекс для доглядання підлоги…
— У тебе є слон? — питає вона. — Тобто ти ж їздиш на роботу на справжньому живому слоні?
Черга клієнтів, середня тривалість розмови, інструкторка-наглядач. І я кажу:
— Так. — Усупереч розписаним сценаріям я відповідаю: — П’ятирічний індійський слон.
Вона каже:
— Оце круто!
Я кажу:
— Його звуть Синдбад.
Дівчина каже:
— Так гарно! А в мене є кішка, хоч насправді вона оцелот. Тобто вона стане оцелотом, коли виросте, а звати її Паприкою.
Інструктор-наглядач дивиться в мій бік і підходить ближче, щоб мене чути.
— Батьки мене вдочерили, — каже дівчина, — коли я ще була немовлям у Заїрі, де тато служив у миротворцях. Вони добрі і все таке, але мені якось дико бути єдиною афро-американкою в будь-якому приміщенні. — Вона цікавиться: — А ти знаєш, які з себе оцелоти?
Записавши її телефон на аркушику, я питаю дівчину, чи можу я внести її номер у список, щоб зателефонувати їй знову якось на днях. Тоді ми зможемо більше поговорити про «Диво-чепуруху».
— Так, будь ласка, — каже вона. — Саманта. Мене звуть Самантою, але, коли народилася, мене нарекли Шаму-Рінді.
І я закінчую дзвінок.
Того тижня я підійшов у школі до чорної дівчини під час обіду й запитав: