А місіс Вейн Тіммонз каже:
— Ви такі, що нічим не гребуєте…
І я кажу це, кажу надто голосно. Я кажу в мікрофон:
— Повірте мені.
Скрізь навколо мене піднімаються вгору пари навушників. Вони зводять на мені очі, щоб пришпилити поглядами з мільйона сторін. Чорні оператори, латиноамериканці, корінні американці.
Я шепочу в мікрофон:
— Послухайте, пані… — а тоді майже кричу: — Я такий самий білий, як і ви…
Наступного вечора чоловік звідкись із Су-Фолс каже:
— Ви захоплюєте літаки й скеровуєте їх у наші хмарочоси, а я повинен купувати твою драну швабру? — Він додає: — Ні, дякую тобі ломакою, Хаджі…
Чоловік із Талси рече:
— Тюрбаноголовий, — і кладе слухавку.
Чоловік із Фарґо каже:
— Погонич верблюдів, — і кладе слухавку.
Звідкись із Мемфіса чоловік мовить:
— Пустельний ніґер, — і в слухавці тихо.
Наступним у черзі комп’ютер видає мені номер з кодом Західного Лос-Анджелеса, і жінка, що бере слухавку, каже:
— Події на площі Тяньаньмень — це трагічно придушений виступ борців за права людини, але ви мусите й далі боротися за свою свободу. — Вона каже: — Як член «Міжнародної амністії», я витрачаю кожен зайвий цент, борючись за гідну платню й умови роботи для вашого народу. Вам треба повстати й порвати кайдани, в які закували вас ваші імперіалістичні корпоративні магнати.
Вона каже:
— Народи світу крокують з вами пліч-о-пліч.
Та швабру вона не купує.
Наступним у черзі комп’ютер видає мені містера і місіс Веллс, штат Вашингтон, телефонний код 509, і слухавку бере дівчина.
Я питаю: