В кімнаті запала така тиша, що було чутно, як фікуси спливають соком.
— Я гадаю, що всі впоралися пречудово, і, безперечно, мені б нічого не вдалося без їхньої підтримки... Можна їм це переказати?
О’Ніл затулив слухавку рукою і звернувся до публіки, яка впала в абсолютне захоплення.
— Прем’єр-міністр хоче, щоб я вам усім подякував від його імені за допомогу в проведенні такої фантастичної кампанії. Він каже, що це все завдяки їй.
Він повернувся до телефону і послухав ще кілька секунд.
— І йому нема за що вимагати повернення грошей!
Кімната вибухнула шаленим гуркотом аплодисментів і схвальних вигуків. О’Ніл тримав слухавку вгорі, щоб уловити кожен звук.
— Так, прем’єр-міністре. Хочу сказати, що я надзвичайно схвильований і вражений цим вашим першим дзвінком після обрання... Я також з нетерпінням чекаю на зустріч з вами. Так, я згодом буду на Сміт-сквер... Звісно, звісно. В такому разі, побачимося. І ще раз прийміть вітання.
Він м’яко поклав слухавку на важіль, його обличчя сяяло від наданої йому честі. Він розвернувся до кімнати. Раптом його лице розпливлося у широкій посмішці, й зібрання вибухнуло серією лунких привітань, усі відразу ж кинулися потиснути йому руку.
Люди досі вітали його приспівом з «For He’s a Jolly Good Fellow», коли на сусідній вулиці Пенні поклала слухавку автомобільного телефону на важіль і заходилася освіжати губну помаду перед дзеркальцем.
Натовп на Сміт-сквер неймовірно збільшився у розмірі, оскільки прихильники, опоненти і просто допитливі чекали на приїзд прем’єр-міністра. Вже давно пробило опівніч, але це була ніч, коли біологічні годинники накручені до межі. Спостерігачі бачили на моніторах телетехніків, як почет у супроводі мотоциклів поліції й операторських автомобілів давно вирушив з траси М1 і зараз наближався до Мармурової арки. До приїзду лишалося менш як десять хвилин, і три молоді чірлідери, найняті партією, підбадьорювали й розігрівали натовп сумішшю патріотичних пісень і улюлюкання.
Їм доводилося працювати більше, ніж на попередніх виборах. Людям було більш до вподоби махати гігантськими Юніон-Джеками, а ентузіазму тримати великі фотографії Генрі Колінґриджа, який саме з’явився у дверях штабу партії, було менше. Кілька людей у гурті мали з собою переносні приймачі й інформували своє оточення про результати. Не було схоже, щоб це піднімало настрій. Навіть чірлідери інколи спинялися, щоб зібратися докупи й обговорити останні новини. Також мав місце й елемент конкуренції, бо кілька прихильників опозиції, підбадьорені тим, що вони почули, вирішили підтягнутися і тепер махали своїми банерами і скандували гасла. Підійшло півдюжини полісменів — забезпечити, щоб емоції з обох боків не закипіли. Автобус зі ще дюжиною стояв за рогом на Тафтон-стріт. Підійти, але не втручатися, така була інструкція.
Комп’ютери вже прогнозували більшість у двадцять вісім місць. Двоє чірлідерів відірвалися від свого завдання, щоб вступити у відверту дискусію щодо того, чи цього достатньо для нормальної роботи більшості. Вирішили, що так, і вони повернулися до своїх обов’язків, проте настрої слабшали, первинний ентузіазм поступився занепокоєнню, й вони вирішили не припиняти своїх зусиль, аж поки не приїде Генрі Колінґридж.
Всередині будівлі Чарльз Колінґридж поступово напивався дедалі більше. Один зі старших членів партії завів його до кабінету голови, де було зручне крісло, в якому він міг посидіти під портретом свого брата, і якимось чином Чарлі знайшов там пляшку. На його обличчі проступили судини, воно вкрилося потом, очі були мокрі й налиті кров’ю.
— Хороший чолов’яга, брат Гел. Чудовий прем’єр-міністр,— белькотів він.
Він став повторювати знайому сімейну історію, і в його мові проступила п’яна шепелявість.
— Він міг перейняти родинний бізнес, знаєте, збудувати одну з найкращих компаній у країні, та йому завжди була більше до вподоби політика. Та й, скажу я вам, виготовляти обладнання для ванних — це також не моє, але батько був щасливий. А знаєте, що цей клятий мотлох зараз імпортують з Польщі? Чи то з Румунії?..
Він перервав свій монолог, перекинувши залишки віскі зі склянки собі на штани. У сум’ятті перепрошень голова партії, лорд Вільямс, скористався нагодою відійти за межі зони досяжності. Його мудрі старі очі нічого не виказували, та він обурювався, що має бути гостинним з братом прем’єр-міністра. Чарлі Колінґридж непоганий, нічого такого, та він слабак, який завше перетворювався на чортову прикрість, а Вільямс любив, щоб усі ходили як по струнці. Однак старий апаратчик був досвідченим навігатором і знав, що мало толку в спробах викинути адміралового брата за борт. Він вже якось спробував підняти це питання безпосередньо з прем’єр-міністром, намагався обговорити дедалі гучніші чутки й усе більш ниці згадки про його брата у світських хроніках. Як один з небагатьох людей, які стали визначними мореплавцями ще у дотетчерівські часи, він мав не тільки право це зробити, а й обов’язок. Проте все було дарма.
— Половину свого часу я поливаю кров, така моя робота,— заявив прем’єр-міністр.— Тож, будь ласка, не просіть мене пролити ще й братову.
Прем’єр-міністр заприсягся переконати Чарлі стежити за своєю поведінкою, ба навіть він сам стежитиме за поведінкою Чарлі, та, звісно ж, він ніколи не мав часу з ним няньчитися. Та й він знав, що Чарлі пообіцяє робити будь-що, навіть коли не зможе цього зробити. Генрі не моралізував і не сердився: він знав, що деякі члени родини завжди потерпатимуть від тиску політики. Частково у цьому була і його провина. Вільямс також це розумів, адже хіба він не пройшов через три шлюби, відколи вперше з’явився у Вестмінстері близько сорока років тому? Побічної шкоди завжди було вдосталь: політика лишала болісний слід і своїм плином терзала родини. Вільямс подивився, як Колінґридж пошкандибав геть з кімнати, й на нього накотила печаль, та він швидко задушив її. Емоції — не та основа, на якій будується партія.
Майкл Семюел, міністр охорони навколишнього середовища й один з нових і найтелегенічніших членів Кабінету, прийшов привітати старого служаку. Він годився голові в сини і був кимсь на кшталт його протеже. Саме Вільямс підсадив його на слизьку міністерську жердину, коли, ще молодим членом парламенту й за рекомендацією Вільямса його зробили особистим парламентським секретарем міністра. Це була найубогіша з парламентських посад, неоплачувана робота прислужника для старшого міністра — принеси, подай, не скаржся й не став питань — якості, вироблені, щоб вражати прем’єр-міністрів, коли ті обирають кандидатів на підвищення. Вільямсова допомога дала іскру яскравому підйому Семюела по міністерських рангах, і двоє чоловіків залишилися добрими друзями.
— Якісь проблеми, Теді? — поцікавився Семюел.