— Прем’єр-міністр може обирати собі друзів і Кабінет,— зітхнув старий,— але тільки не родичів.
— А ще тільки ми в праві обирати, з ким спати.
Семюел кивнув у бік дверей. Саме увійшов Уркгарт із дружиною, повернувшись зі свого округу. Погляд Семюела був холодний. Йому не подобався Уркгарт, який не підтримував його підвищення до Кабінету і кілька разів описував Семюела як «нового Дизраелі, занадто гарного й занадто розумного, щоб бути таким хорошим».
Маска традиційного й досі живого антисемітизму іноді проступала дуже чітко, але Вільямс якось дав вправному молодому законнику гарну пораду: «Френсис мав рацію,— сказав він.— Не будь надто розумним і надто успішним. Не будь надто ліберальним у соціальних питаннях і надто помітним у фінансових».
«Тобто мені треба перестати бути євреєм».
«І, заради бога, пильнуй».
«Не переймайтеся, ми цим займаємося вже дві тисячі років».
А зараз, без жодного ентузіазму, Семюел дивився, як тиснява підштовхнула Уркгарта з дружиною прямісінько до нього.
— Доброго вечора, Френсисе. Здрастуйте, Мортімо,— Семюел вичавив посмішку.— Мої вітання. Більшість у сімнадцять тисяч. Я знаю шістсот прем’єрів, які зранку заздритимуть такій вашій перемозі.
— Майкле! Знаєте, я радий, що вам знову вдалося заворожити жіночу частину виборців Сербітона. Ой, якби ж вам ще вдалося захопити голоси їхніх чоловіків, то ви б мали таку саму більшість, як і в мене!
Вони злегка посміялися з жарту, звиклі приховувати той факт, що їм не подобалося товариство одне одного, та незабаром знову запала тиша, оскільки жоден з них не міг дібрати підходяще слово для завершення розмови.
Їх врятував Вільямс, який щойно поклав слухавку.
— Дуже перепрошую за втручання, та Генрі може приїхати щохвилини.
— Я спущуся з вами,— негайно викликався Уркгарт.
— А ви, Майкле? — запитав Вільямс.
— Я почекаю тут. Коли він приїде, буде тиснява. Не хочу, щоб по мені топталися.
Уркгарт замислився, чи Семюел часом не пускає шпильку в його бік, та вирішив проігнорувати її й рушив за Вільямсом по сходах, які саме заповнювалися схвильованими працівниками офісу. Чутка про швидкий приїзд прем’єр-міністра вже встигла розійтися, а поява голови партії та головного організатора лише наелектризувала публіку. Здійнялися організовані оплески, коли броньований «даймлер» зі своїм ескортним батальйоном звернув на площу, з’явившись із-за рогу церкви Святого Івана й поринув у світло телевізійних освітлювачів і тисяч спалахів фотокамер, поки фотографи — як професіонали, так і аматори — намагалися увічнити цю сцену.
Коли машина зупинилася, Колінґридж вийшов через задні дверцята й розвернувся, щоб помахати натовпу і камерам. Уркгарт проштовхався до нього, дещо перестарався, намагаючись потиснути йому руку, й натомість став на заваді. Він сконфужено ретирувався. З другого боку машини лорд Вільямс, піднесений лицарським духом і знайомством, яке налічувало багато років, обережно допоміг дружині прем’єр-міністра вийти з машини і вліпив їй на щоку батьківський поцілунок. Звідкись з’явився букет разом з двома дюжинами представників партії й чиновниками — усіма, які намагалися потрапити на борт. Видавалося дивом, як цій щораз більшій юрбі вдалося протиснутися через обертові двері досередини будівлі без будь-яких пригод.
Такі самі сцени сум’яття і тисняви повторилися й усередині, коли прем’єр-міністрова партія проштовхувалася нагору, спиняючись лише для традиційного привітання працівників. Це треба було повторити, адже фотографів зібрали недосить швидко. І крізь усе це, крізь цю затримку і гамір, прем’єр-міністр усміхнувся.
Та все-таки, уже нагорі, у відносній безпеці в кабінеті лорда Вільямса, ознаки напруження, так старанно приховувані протягом усього вечора, почали проявлятися знову. Телевізор у кутку кімнати саме оголошував, що комп’ютер прогнозував ще меншу більшість, і Колінґридж протяжно й низько зітхнув.
— Вимкніть цю кляту штукенцію,— прошепотів він.
Його погляд повільно пройшовся кімнатою.