— Друже Тетяно, наші надзвичайні сходини вирішують одну з важних справ. Кілька днів тому польська розвідка зловила під час переходу кордону нашу найкращу кур'єрку Зіну. Після довгих і страшних катувань її розстріляно. Вчора... Однак зв'язок з закордоном не сміє перерватися. Нам приходиться частіше висилати на захід, до Німеччини, малі повстанські відділи, щоб вони своїми рейдами виконували відповідну пропагандивну роботу в світі, інформували керівні кола і загал нашої кількасоттисячної еміграції про сучасний стан боротьби на наших землях. Наслідком цієї нашої акції є численні повідомлення в світовій пресі про УПА. Щоб виконати наші завдання у багатьох інших напрямках, нам потрібно втримати постійний зв'язок з закордоном, що й виконувала блискуче славної пам'яті друг Зіна. На її місце пропонуємо вас, друже Тетяно. Ви задовільно володієте польською мовою, непогано німецькою, а все це набагато влегшить вам здійснювати ваше завдання. Тут сотник П. замовк на хвилю, а згодом знову почав:
— Ви маєте право відмовитись від цього, бо на таку працю треба піти добровільно...
Сині очі блиснули з-під чорних кучерів. Дівчина встала.
— Друже сотнику! — сказала. — Спасибі вам за довір'я і доручення мені такого важливого посту. Я готова на наказ. Всі призначені мені обов'язки виконуватиму совісно, бо знаю, яку вони мають вагу для нашої справи.
На обличчях приявних було помітне вдоволення.
— Друже Тетяно, ви відняли нам своїм рішенням багато турбот. Ми віримо у ваші здібності, у силу вашого характеру, у ваше щастя. В імені цілого штабу бажаю вам багато успіхів на новому пості!
Сотник міцно стиснув руку новій закордонній зв'язковій, а за ним почали підходити й інші старшини та висловлювали їй свої побажання.
Помалу почали розходитися. В кімнаті залишився сотник з двома старшинами і Тетяна. До неї звернувся сотник:
— Чотовий К. зазнайомить вас ближче з вашою працею і видасть вам відповідні інструкції. Друг Богдан оформить вам документи та подасть перший зв'язок, що є першим пунктом довгої кур'єрської лінії. Ваша перша подорож буде до Баварії, тобто в південну Німеччину. Це американська зона окупації. Між іншим розвідаєте, що сталося з відділом командира Громенка, який два місяці тому вирушив у рейд і досі не відомо, чи він щасливо осягнув свою мету. Про інші справи поінформує вас чотовий К. та друг Б.
Сотник сердечно розпрощався з Тетяною і вийшов. Надворі пристанув на хвильку, деякий час прислухувався до шуму сосен, а відтак пішов дальше.
Замерзла земля. Помалу домерзав 1948 рік.
— Замкнути двері! Від'їжджаємо! — різко крикнули польські кондуктори. Переповнений експрес Перемишль-Краків помалу вирушав з залізничного двірця.
Ванда Беляк, студентка краківського університету, сиділа при вікні вагону і вдивлялась в осінній краєвид, що за вікном. На колінах у неї лежала книжка. Якийсь роман, що його вона вже кілька разів пробувала читати, але якось читання не йшло. Не була в силі зосередити думки. Вони блукали по залишених дорогих місцях, рідних сторонах, де кожний корчик, кожна стежка були їй знайомими. Пригадувала: аж сльози виступали їй на очах, коли передавала звіт своєї чотирилітньої праці. Якщо відчувала легке дрижання і приспішений стукіт серця від'їжджаючого в невідоме, то це не був страх, зовсім ні! Тільки тривога, що одна помилка, і стільки покладених на неї надій і довір'я багатьох людей пропало б назавжди. Який сором! Напевно не пережила б того.
Так роздумуючи, заснула. Коли пробудилася — була ніч. Далеко миготіли світла міста. Подорожні зодягалися, збирали клунки. Тетяна вдягнулася в плащ і чекала. Коли поїзд зупинився, помалу вийшла на перон і в думці перехрестилася, дякуючи Богові, що перший етап подорожі перебула щасливо. На станції вешталися міліціянти, але про документи ніхто нікого не питав.
Була одинадцята година вечора, коли стомлена дівчина дійшла до вулички X. Одноповерховий дім з числом, якого їй потрібно. Увійшла в темний коридор, знайшла сходи й почала обережно йти вгору. Тремтячими руками пошукала в кишені сірники і викресала вогню, щоб відшукати двері «ліворуч від сходів». На дверях візитна карточка: Б. У. Р.
Так, це тут. Тетяна застукала обережно. Зупинивши віддих, наслухувала. Ніхто не відповідав. Постукала ще раз, сильніше. За дверима хтось заметушився. Заскреготів ключ у дверях, одночасно почувся плач малої дитини. Відкрились двері і з-поза них виглянуло обличчя жінки, освітлене миготливим світлом свічки.
— Чи тут живе пані Р.? — спитала Тетяна по-польськи. — Я приїхала від її брата; він дуже хворий і потребує помочі. На його прохання я приїхала сюди...
— Бідолашний хлопець! — відповіла теж польською мовою жінка в дверях, не виявляючи особливого заскочення. — Здається, він ніколи не виздоровіє.
Після того попросила Тетяну до середини. Вони пізнали одна одну. Розмова була умовленим для них гаслом.
Як тільки двері зачинено, обидві жінки кинулись одна одній в обійми. Радість світилася в очах господині і гості.
— Роздягайтеся, дорога госте! — сказала по-українськи господиня дому. — Я звуся Ірина, так і кличте мене.
Перейшли до другої кімнати. Над ліжком блимала маленька лампа. Коли Ірина почала підготовляти скромну вечерю, Тетяна нахилилася над ліжечком, в якому схлипувала маленька, може шестимісячна дитина.