— Ну, цить уже, доволі плакати, — заспокоювала її Тетяна. Дитина помалу заспокоїлася і з цікавістю гляділа на незнайоме їй обличчя широко розкритими чорними оченятами. З кухні виглянула Ірина:
— Це Ігорчик, єдина згадка по ньому. Згинув на початку цього року...
На очах молодої жінки заблищали сльози. Тетяна мовчки дивилась на неї. Що повинна їй сказати? Всякі вислови співчуття ранили б серце її нової подруги. А врешті, так згинув теж її, Тетяни, батько, якого вбили москалі підчас «акції», так впали у бою два брати — вояки УПА. Чи треба впадати в зневіру? Чи слова потіхи заспокоять, відженуть біль із душі? Хіба тільки розповідь свого горя, спогади про дорогих осіб можуть дещо втішити серце і перенести думки в минуле.
...Було вже далеко поза північ, а дві жінки ділились своїми спогадами, враженнями; з їх слів виростали тіні тих, що жили, змагалися і відійшли...
— Денис називаюся, — представився Тетяні молодий чоловік, якого привела Ірина. Високого росту з ніжним, немов у дівчини, обличчям стояв перед нею і, здається, сам відчував, що йому не підходить робітничий комбінезон, в який він був зодягнений.
— Пані Ірина поінформувала мене про вашу дорогу, — продовжував молодець, — однак в останніх днях зайшло чимало змін. Давні дороги пильно тепер стережуться польською розвідкою. Арештувань на тих пунктах ще не було, але їх можна сподіватись кожного дня. Не виключене, що і пані Ірина є на листі підозрілих, тому обережність не зашкодить. Тому теж до кордону я вас проведу, а дальше будете шукати самі шляху, не користуючись давніше вживаними контактами...
Тетяна добула з торби карту, і всі троє почали обмірковувати найкращий шлях.
Пізно увечері Тетяна і Денис прибули до малої прикордонної місцевости. Ніч була дуже темна. Падав дощ зі снігом, їхні одяги скоро промокли наскрізь. Одначе треба було йти дальше. Вийшли за село. До кордону — яких чотири кілометри, але треба йти помалу, обережно, а ще в таку погоду, то й часу проминає багато. Півтори години ходу і нарешті побачили перші кордонні стовпи. Направо блимало якесь далеке світло. Правдоподібно станиця прикордонної сторожі. Одначе в таку погоду і прикордонникам не хочеться надто сумлінно берегти цілости польсько-совєтської держави. Значить, можна буде спокійно перейти.
Нараз — Тетяна зачепила ногою об щось. Впала, пробувала встати, але ще більше замоталася в якомусь дроті, що його перед тим не можна було побачити. Коли вимоталась із пастки, тоді вже над кордоном блиснуло зелене світло ракети, за нею прорізала темряву небес ще одна і з боку станиці почулись постріли. А далі цілий кордон заклекотів від кулеметних і крісових стрілів.
— Втікайте! — шепнув Денис. — Ви наступили на алярмовий дріт. Може вам вдасться просмикнутись крізь прикордонну смугу, а там зараз починається ліс, що тягнеться аж на чеську сторону...
Стиснув їй руку. Тільки раз на коротку мить Тетяна побачила його обличчя. Воно вже не було дівочим. В руці блиснула пістоля. Одначе на думки не було часу. Пригнувшись, побігла. Напружила всі сили, щоб якнайскорше добігти до лісу, чорну стіну якого побачила при світлі нових ракет. Добігла до перших корчів, як далеко за нею піднялись крики: «Стуй! Стуй!...» А потім постріли і свист куль. Побігла дальше. Ось уже високі дерева, на краю лісу гущавина, а за нею справжній великий ліс, схоронище й приятель повстанця...
Як довго йшла тим лісом, Тетяна і сама не могла б сказати. Сили її опускали щораз більше внаслідок утоми, а ще більше від нервового напруження. Дедалі ліс ставав рідшим і надворі неначе видніло. Останками сил перейшла на якусь луку за лісом і зупинилась біля копиці сіна. От щастя, — подумала, — що хтось заготовив на зиму! Закостенілими руками зірвала верхню мокру верству сіна і почала робити собі нору, неначе справжня лисиця. Всунулась туди, закрила за собою старанно отвір і смачно заснула.
Пробудилась і зразу не знала, де вона. Помалу усвідомляла собі нічну пригоду. Що сталося з Денисом? Де були чеські прикордонники, як вона перейшла кордон? На ці питання не могла знайти відповіді. Справді маю щастя, пригадала слова сотника П. і усміхнулася.
Дощ уже не падав, але взяв приморозок. Одяг обмерз і Тетяна дивувалась, що в неї нема гарячки, бо простудитись в таку ніч можна було дуже легко.
На шиї у неї був завішений маленький пакетик. Здійняла його і провірила. Ні, славити Бога, не промок!
Осінній день уже кінчався. Скоро тільки стемніло, Тетяна вирушила в дорогу. Ген, на долині, бачила світла. Це повинна бути місцевість X. Звільна підходила до села. Коло першої хати зупинилась і надслухувала. Селом проїхала підвода, десь розмовляли жінки.
Рішилася. Відважною ходою пройшла подвір'я і застукала до дверей. Попросили. Увійшла.
Ціла родина сиділа при столі. Вечеря. П'ять пар очей дивилися на Тетяну з німим запитанням.
— Я з відділу українських повстанців, що в силі 3000 вояків розтаборились недалеко в лісі, — сказала Тетяна і сама здивувалась мимовільній різкості свого голосу. — Чи дозволите трохи підсушити одежу?
— Чому ж би ні? — відповів по-українськи господар. — Здійміть плащ і сідайте до вечері.
Тетяна широко відкритими очима дивилася на нього, а він зрозумів її заскочення, бо сказав:
— Ми — українці. А про ваших партизанів я чув багато. Їй-Богу славні хлопці!