Ранені просили: «Колєдзи, не забіяйцє!», а інші кричали: «Боже, за що я умєрам!» Звичайно, знаходячи на побоєвищі раненого ворожого вояка, ми давали йому першу поміч і забирали на санітарний пункт. Тепер першої помочі дати не було часу, бо треба було чимскорше переходити в інший ліс.
У віддалі 5-7 метрів один від одного обережно подаємося вперед. З правої сторони доносяться голоси, — то друга польська частина поспішає на поміч своїм. Залишивши заднє забезпечення — одну чоту — тихо прямуємо вперед. Перед нами глибокий яр, а далі стрімка скеля. По лінії знову наказ: швидко добитися на вершок скелі і там зайняти становища, щоб дати змогу долучитись задньому забезпеченню.
На колінах, хапаючись за корчі, дряпнемось угору. Вже долазимо до верху, аж нараз чуємо польську мову. Це була друга ворожа лінія. Поляки, мабуть, певні в перемозі своїх колег, не припускали, що тут можуть бути «бандеровци». Опам'ятавшись від несподіванки, вони відкрили сильний вогонь. Але він нас не разив, бо ми були під захистом стрімкої скелі, кулі свистали понад нашими головами.
За хвилину позад нас у яру почали розриватись гранати. Але вони теж не робили нам шкоди. Ми повземо аж під вершок скелі і звідтам кидаємо гранати, які падають у самі ворожі становища. Знову зойки ранених. З криком «слава» ми вилазимо на вершок. Ворог починає утікати. Польські вояки так були здезорієнтовані, що один з них забіг на праве крило нашої сотні, а то перша чота була у польських уніформах, — запитав: «Ктура то компанія?»
Заднє забезпечення долучається до сотні. На його місці к-p Громенко залишає іншу чоту, бо ворог зібрав свої недобитки, скріпив їх новими силами й заходить ззаду.
У нас стан добрий. Убитих між нами немає. Подаємось на край лісу, щоб зорієнтуватись, куди відступати. Бачимо, як в яру, який лучив один комплекс лісу з другим, збились ворожі вояки і утікають в другий ліс. Командир дає наказ: «Кулемети на становища і сильний вогонь!»
Заклекотали знову наші кулемети. Звертаємо ліворуч. Там думаємо перейти головне шосе, яке провадить з Перемишля до Сянока, і переправитись в більший ліс. Ворог іде слідом за нами. Вже наше заднє забезпечення відкрило вогонь. Подають по зв'язку, що одного з наших поранено в руку. За кілька хвилин вже і другого важко ранено. З раненими відходити не легко. О год. 2-ій пополудні підходимо до шосе. Переднє забезпечення повідомляє, що з другої сторони шосе є ворожі застави. Видко, ворог добре приготовився до облави і скупчив великі сили. Перейти неможливо, бо ворог окопався. Ззаду теж почався наступ на наші частини. Командир дає наказ посуватись направо краєм лісу, там на горбку займати становища і боронитись до вечора.
Сотня зайняла догідні становища і окопалась. Коли ми пішли праворуч, ворог стратив нас з очей і, не знайшовши наших слідів, повернув у інший бік. Незабаром над лісом почали кружляти літаки-«кукурудзяники» й обстрілювати нас зі скорострілів. Коли почало смеркатись, кожний з нас відітхнув з полегшею. Знаючи, що ми сховались десь в лісі й напевно будемо пробувати з нього вирватись, поляки ще за дня почали розставляти застави з артилерією, мінометами та скорострілами. Наш обсерватор вибрав собі місце на високому дереві.
Коли смерклось, командир дав наказ приготовитись до маршу. Треба було добре розвідати, щоб не наткнутись на ворожу заставу і перейти без сутички. Як на злість, місяць підійшов високо вгору і освітив все навколо. Сотня шнурком тихо вирушила в напрямку села Доброї. Час від часу передається наказ командира — бути тихо! Вийшли на край лісу, де з горбка вже видно село. Ідемо яром в сторону села, бо там напевно ворог найменше сподівається нашого переходу. Передня стежа підійшла до крайніх хат і натрапила на польську частину, але ворог не помітив її, і вона подалася назад. Посуваємось вправо. Стежа, перевіривши терен, подає знак, що в тому місці немає ворога. По рядах знову наказ: «Обережно й тихо маршувати!» Кожний насторожив уха, стискає в руках кріса. Хильцем переходимо поміж хати і опиняємось на другій стороні села. Ворог напевно й не припускав, щоб у таку місячну ніч ми могли переходити у нього під носом. «Слава Богу!» — можна було почути з уст не одного повстанця.
Заходимо в лісок під селом Пилою у віддалі двох кілометрів від ворога. Наші ранені почувають себе зле — доктор Шувар робить, що може, щоб помогти їм. Сотня розтаборилась. Службовий вислав забезпечення, і стрільці — звичайно, в поготівлі й на становищах — почали засипляти. Курінний і сотенний теж поклалися спати. Моїм обов'язком було справдити забезпечення й перевірити оборонну лінію. Я покликав службового підстаршину і ми пішли вдвох на перевірку. Я подивляв втомлених стрільців, що по цілоденнім бою, без їжі, охороняли сон своїх друзів.
Коли почало розвиднятись, майже ніхто з нас уже не спав, бо кожному було цікаво, як ворог буде наступати на порожній ліс. Коли добре розвиднілось, почала бити артилерія. По півгодиннім гарматнім вогні, двома лавами, ворог рушив у наступ. Перша лінія, дійшовши до узлісся, відкрила сильний кулеметний вогонь. Ми здалека приглядались і сміялись. Потім спокійно, по-християнськи, відсвяткували другий день Зелених Свят. В цей день наша сотня прощала свою скривавлену землю. Тяжко було розставатись, хоч з пустими, але рідними селами, з чарівними Карпатами. А найтяжче було залишити наших друзів, що полягли в обороні Батьківщини, і тих, що залишались продовжувати боротьбу. Наша частина одержала наказ — прорватись у західню зону Німеччини.
З великими труднощами й боями удалося нам пройти повні ворожих застав і засідок терени й прорватися через кордони до вільного західного світу, щоб своєю появою тут задокументувати боротьбу українського народу та розповісти про звірячу суть московсько-большевицького імперіялізму.
Наша група вже два з половиною місяці в рейді. Здавалося б, мета вже перед нами, одначе, коли ми опинились в пограничному пасмі озер на чеській території, виявилось, що до осягнення мети ще далеко. Тут ми побачили, що озер не пройдемо. Перша спроба запровадила нас на ворожу заставу, і ми втратили нашого відважного провідника, друга Зоряна, якого прошили смертельні кулі ворога. По засягненні розвідки рішено змінити курс дороги на північ.
Була холодна та вогка друга половина жовтня 1947-го року. Вечором, забезпечившись на одному хуторі харчами, яких не було в нас вже два дні, вирушаємо в новому напрямі. В п'ятій годині над ранком попадаємо на велику річну запору поміж містом Собеслав та електрівнею. Якщо не пройдемо ріки, наше положення буде безвихідне. За рікою кличе нас «ліс-батько», якого по пройденій дорозі ми не стрічали. На дворі морозний ранок. Білий іней вкрив траву. Робимо сліди, а це недобре. Підходимо ближче електрівні, шукаючи човна. Знайшли. Рвемо ланцюг, що ним човен прив'язаний до дерева, і рішаємо: першим поїдуть поручник Дідик та друг Петро, відтак ми, молодші. Сідають, вже пливуть, бачимо їхні контури на середині ріки — і раптом крики: «Потопаємо, рятуйте!» Чути плюскіт води і... спокій. За хвилину човен випливає на поверхню води, а за ним виринає тільки друг Петро. Командир Дідик зник у хвилях ріки. Миттю кидаємось шукати другого човна. Є, але на дні вода. Рішаю плисти в ньому, хоч бачу, що тут спеціально залишені діряві човни. Веслую. В човен набирається чимраз більше води й недопливши до середини ріки, човен потопає, а я кидаюся в холодну воду. Нормально плисти не можу, бо повний наплечник тягне мою голову у воду. Горілиць допливаю до берега. Останками сил деруся на високий берег, а вилізши, почуваю, що, скутий замерзлим вбранням, не можу встати. Мене огортає розпука. Там потопає друг, а я не можу піднестися з землі та йти його рятувати. Сила волі перемагає. Поволі підношуся, ломлю на собі льодові окови і даю пораду Петрові, що останнім зусиллям придержується човна, щоб, веслуючи одною рукою, підплив до берега. Він підпливає, одначе не може зблизитися до моєї простягненої руки. Він уже так близько мене, та враз хвилі поволі відпихають його знову на середину ріки. Я не видержую й зачинаю голосно молитися. Одначе друг Вася не дармував. Він знайшов добрий човен і в останній момент витягнув з води непритомного Петра. Ми, поки-що, врятовані. Але командир Дідик загинув таки у хвилях ріки.
Та не час роздумувати над болючою втратою. В небезпеці ще одно життя. Несемо друга до лісу. Він близько. Ситуація стає критичною, бо неможливо розложити вогонь: сірники замокли. Петро хворий на легені й в такому положенні треба числитися з його неминучою смертю. Але цього бути не може! Він скульптор, натхнений боротьбою УПА — він мусить ще виконати наказ Проводу. В першій мірі треба вернути йому свідомість. Ставлю його плечем до дерева і довго б'ю, б'ю! Це добре. Петро відкрив очі. Розглядаюся по околиці. У недалекій віддалі видно доми передмістя. Приходить рішення. Зайдемо в один із них, там огріємося і перебудемо день. Це одинокий рятунок. Вправді можуть нас видати, але краще згинути у боротьбі, як вмерти знеможеному у лісі.
Надворі світає. Підходимо. В одній віллі світло. Прямуємо туди. Стукіт в двері. Відчиняють і нагло: «Ах, так це бандерівці!» Вияснюючи в чому справа, заспокоюю їх. Добре серце господарів бере верх над страхом, і вони негайно починають рятувати Петра. Напувають його вином та гарячою кавою, а він, відзискавши втрачену вдруге по дорозі пам'ять, переляканими очима водить по кімнаті та по присутніх, зривається, хапає за ППШ, хоче стріляти. Відбираю з його рук зброю, садовлю у фотель, заспокоюю. Одержавши сухе білля переодягаємось. Але це ще не кінець. Мусимо перебути тут цілий день. Прошу господарів переховати нас. Вони бояться, в місті кватирує курінь чеського війська, сотня четників (поліція), а крім того звечора приїхало три авта партизанів-комуністів, призначених для боротьби з «фашистами». Я заспокоїв їх та вияснив, що великої небезпеки немає, що все залежить від них, якщо вони нікому не скажуть про наше перебування, то все скінчиться якнайкраще. Це їх в деякій мірі переконало. Вони запровадили нас на стрих недалеко обори, де ми зарилися в сіно й очікували, що принесе нам день. Ранок пройшов спокійно. Вполудне ми чули розмову під хатою четніка з дочкою господарів. Той розказував дівчині про «бандитів» під електрівнею і запитував, чи вона чого підозрілого не бачила. Одержавши відмовну відповідь, відійшов. Усміхнена господиня принесла нам добрий обід і розказала, як завзято шукають нас большевицькі посіпаки. Прийшов вечір. Ми врятовані! Подякувавши нашим милим захисникам, відходимо в морозну, темну ніч. Та вона нам не страшна. Ще лиш один крок, проскочимо чесько-німецький кордон і ми — у вільному світі.
Надзвичайні сходини Н-ського штабу групи УПА добігали до кінця. Сотник П., що проводив засідання, відчитав резолюцію, яка кінчалась такими словами: «На місце вбитої ворогами закордонної зв'язкової Зіни, призначується дотеперішня районова зв'язкова Тетяна. Тому, що діяльність кур'єрки охоплює часто ворожі території, а з тим зростає риск, зв'язкова Тетяна має право це нове призначення добровільно прийняти, або відмовитись від нього...»
Тут сотник звернувся в сторону дверей і гукнув:
— Просити друга Тетяну!
За хвилинку в кімнату увійшла молода, середнього росту дівчина з чорними кучерями, що спадали на ліву частину обличчя і майже закривали синє око. Вона стала біля дверей і по-військовому зголосила свій прихід.
— Сідайте, — попросив сотник.
Дівчина наблизилась до стола, сіла і слухала.