— О, нічого аж такого. Просто чутки, мовляв, щось там назріває, і тоді королівська яхта наскочить на рифи...— (Маклер скривився, але цього в телефоні не видно).— Мій редактор просить усіх нас це перевірити, промацати обстановку. Але запашечок уже відчувається.
Очі маклера метнулися на екран, де мерехтіла суміш червоних, чорних і жовтих цифр. Курс фунта стерлінгів, здається, у нормі, а вся увага сьогодні була прикута до новин про падіння рубля і новий спалах голодних демонстрацій у Москві. Надзвичайно суворі зими, здавалося, заморозили як розумові здібності політиків, так і нерви працівників закордонних бірж. Маклер протер очі, щоб упевнитися в побаченому: очі в нього поколювало від постійної напруги, але носити окуляри в офісі він не наважувався. Його становище залежало від того, наскільки впевнено від триматиметься, і в тридцять сім років він не міг дозволити собі найменших ознак старіння або підупадання на силі; надто багато тих, хто прагне його зіпхнути з місця.
— Нічого про це не чув, Піте. На ринках анічичирк.
— А я тобі кажу: мухи вже дзижчать.
— Це у вас у королівських парках понавозили королівського добрива.
— Може, й так,— відповів журналіст, але за інтонаціями було чутно, що це його не переконало.— Дай мені знати, коли щось почуєш, домовилися?
Маклер натиснув відбій і знову потер очі, намагаючись вирішити, як розтягнути виплати за іпотекою, щоб покрити свої останні витрати. Він мріяв про оголених дівчат — усміхнених, намащених кокосовою олією, які лежали на водній гладіні, прозорій як дзеркало,— коли знову задзвонив телефон. Це був клієнт, до якого долинули такі самі чутки і який хотів дізнатися, чи можна швидко перевести національну валюту в долари або ієни. Знову запахло. І коли маклер подивився ще раз на екран, цифри фунта стерлінгів заблимали червоним. Падіння. Не сильне, усього на кілька позицій, але це був ще один натяк.
Чи може він собі дозволити це проігнорувати? Чорт, він занадто старий для цього — може, треба йому взяти та все кинути і провести рік під вітрилом, розрізаючи гладінь Карибського басейну, доки не підшукає пристойної роботи. Але не зараз, не тоді, коли він ще не зробив останній ривок, щоб сплатити за яхту і цю проклятущу іпотеку. Він напружив свій хворий мозок, що розривався від болю, і потягнувся по апарат, який з'єднував його з брокерами та їхньою постійною зміною цін купівлі-продажу, і натиснув кнопку.
— Кабель? — спитав він. Це був маклерський ідіоматичний вислів на позначення курсу фунта стерлінгів, який корінням тягнувся ще в ті дні, коли дві великі фінансові імперії — у Лондоні та у Нью-Йорку — були пов'язані тільки невтоленною жадобою і підводним кабелем.
— Двадцять, двадцять п'ять. П'ять на десять,— почулася тріскотлива відповідь. Навіть у вік космічних подорожей досі неможливо налагодити лінії, що з'єднують з номерами брокерів,— звук ледь чутно, гірше, ніж комарине дзижчання. Чи в маклера і з вухами проблема?
Він зітхнув. Де пенні, там і п'ять мільйонів.
— Твої. П'ять.
Обвал почався.
Двері до редакторського кабінету щільно зачинилися. Це вже не мало значення: за кілька хвилин новини почують усі в будівлі. Заступник редактора, редактор відділу новин і редактор відділу ілюстрацій скупчилися навколо столу головреда; сцена нагадувала оточення поїзда племенем сіу, проте головред і не думав здаватися без бою.
— Я таке не поставлю на першу сторінку. Вони просто огидні. Це втручання в особисте життя.
— Це новини,— процідив його заступник, зціпивши зуби.
— Вам відоме «правило сніданку» власника газети. Нічого такого на першій сторінці, що образило б двох літніх леді, які читають це видання за сніданком,— заперечив головред.
— Ось чому зараз тільки бабці й читають нашу газету!
Головний редактор хотів запхати ці слова своєму нахабному заступнику назад у пельку, але не міг, оскільки саме так і висловлювався у своїх дедалі частіших суперечках з підстаркуватим власником. Він подивився ще раз на два фото розміром на всю пластину, вже розмічені червоним олівцем, щоб увага глядача не розпорошувалася на зайве — на ліжко, зіжмакані подушки й переплетені ноги, а натомість зосередилася на тілі й обличчі принцеси.
— Ми не можемо. Це просто неподобство.
Не кажучи ні слова, редактор відділу ілюстрацій нахилився над столом, озброєний червоним олівцем і лінійкою, та прокреслив дві акуратні лінії, відрізавши обидва фото трохи вище пипок. Те, що залишилося, уже неодноразово бачили на незліченних пляжних світлинах принцеси, але жодної принципової різниці не було: вираз обличчя, вигин спини і язик біля її вуха розповідали всю історію.
— А що кажуть у Палаці? — утомлено спитав головний редактор.