— Ніколи! Комерційна таємниця, знаєш.
— Я дуже добре поводжуся з комерційними таємницями. Хіба ти вже забув?
Редактор зніяковів.
— Слухай, Тіме, я підтримаю тебе в усьому, в чому лише зможу, ти же знаєш. Але джерела... Це скарби корони. Журналістська чесність і все таке.
Темні очі Стемпера яскраво спалахнули. Зіниці звузилися настільки неприродно, що Бринфорд-Джонсу здалося, нібито вони його пронизують.
— Отже, ми просто не зрозуміли один одного, Бі-Бі-Джею...
Гомін навколо них раптом притих: всі застигли, очікуючи на подзвін Біг-Бена, як оголосили по радіо. Стемперу довелося понизити голос до шепоту, але не настільки, щоб Бринфорд-Джонс був упевнений, що інші не можуть цього розчути, якщо захочуть.
— Чесність буває різна за формою і розміром, але вона точно не твого розміру й не влітає у відчинене вікно вбиральні. Не ухиляйся.
Запала мертва тиша, коли коліщата величезного годинника стали крутитись і обертатись. Редактор м'явся.
— Правда, я не можу бути впевнений. Серйозно. У «Кроніклі» перші це отримали. Ми лише підспівували й передруковували.
— Але.
Очі Бринфорд-Джонса нервово забігали по кімнаті, не зупиняючись на жодному об'єкті. Вступний подзвін надав йому певного прикриття. Однак цей курвин син не збирався його відпускати.
— Але. Репортаж написав їхній придворний кореспондент, який у хорошому контакті з Палацом. Коли ми робили запит на Даунінг-стріт і в інші урядові відомства, то нас зустріли обуреними вигуками і збентеженням.
— А що з Палацу?
— Нічого. Ні спростування, ні обурення. Ні підтвердження, звісно. Я сам говорив з королівським прес-секретарем Майкрофтом. Він сказав, що перевірить і мені передзвонить, як щось дізнається, але так і не подзвонив. Він знав: якщо нема достатньо авторитетного спростування — ми надрукуємо.
— Отже.
— Це йшло з Палацу. Від короля або від когось із його веселих хлопців. Мабуть. Вони могли це спинити. І не стали,— він спітнів, витираючи рожеве чоло хусткою, засунутою за мережану манжету на рукаві свого кавалерського строю.— Христе-Боже, Тіме. Не знаю напевно.
Ударив Біг-Бен, і з кімнати озвався відлунням галас гулянки. Стемпер нахилився, змушений кричати просто у вухо:
— Ти не розповів мені нічого, окрім пліток, і твоя чесність незаплямована. Бачиш, як це легко, га, старий друже? — Стемпер міцно стиснув руку редактору, з дивовижною силою для такого вузькоплечого та вутлого.
— «І мир всім на землі», еге ж, Тіме?
— Не клей дурня.
У барі, що був заледве за дві милі від вечірки леді Сьюзан, Майкрофт теж зустрічав Новий рік. Було легко, надто легко скотитися в хандру. У цю пору року, самотою. Кенні далеко. Порожній незатишний будинок. Але Майкрофт не жалів себе. Навпаки: він почувався краще, впевненіше, чистіше, ніж колись на його пам'яті. Це почуття здивувало його, але немає нічого тяжчого, аніж займатися сексом, удаючи, що це кохання, хоча насправді ніякого кохання там і близько нема — і він збагнув, що все подружнє життя його обтяжувало. Натомість із Кенні Майкрофт почувався здивованим, враженим з того, що йому пропонували робити, але — геть не заплямованим. Усе пообіддя він блукав квартирою Кенні, читаючи його поштові листівки, слухаючи його платівки, натягнувши його капці та один з його улюблених джемперів, намагаючись діткнутися до нього в будь-який можливий спосіб. Він ніколи не закохувався і був занадто старий, щоб дивитися затуманеним поглядом, але відчував до Кенні таке, чого не відчував до жодної іншої людини. Він не знав, чи це кохання, проте, чорт забирай, він відчував величезну вдячність до Кенні за співчуття, за розуміння, за натуральність. Натуральність! Майкрофт усміхнувся, наче насолоджуючись власним жартом.