— Співчуваю.
— Не варто. Ви не знаєте ні її, ні мене...— його знову заполонило сум'яття.— Прошу вибачення. Я поводжуся грубо.
— Не переймайтеся. Покричіть, якщо це допоможе. Я не заперечую.
— Дякую. Я мало так і не вчинив,— він подав руку.— Девід.
— Кенні. Просто пам'ятайте, Девіде, що ви не самі. Повірте, є тисячі таких, як ви. Почуваються на Різдво самотньо, коли в цьому й потреби нема. Одні двері зачиняються — інші відчиняються. Думаю, це схоже на початок нового витка.
— Ще один мій знайомий казав дуже схоже.
— Отже, це правда.
Усмішка в Кенні була широка, невимушена, яка пашіла життєрадісністю, і він просто з пляшки відсьорбував екзотичне мексиканське пиво, де плавала скибочка лайма. Майкрофт подивився на своє віскі й подумав, чи не скуштувати чогось іншого, але потім вирішив, що вже надто старий, щоб міняти звички. Він спробував пригадати, чи давно знайомився бодай з кимсь поза роботою.
— А хто ви за фахом, Кенні?
— Бортпровідник. Жива реклама з прапором Британської авіації. А ви?
— Державний службовець.
— Звучить жахливо нудно. А моя робота звучить жахливо гламурно, але насправді це не так. Знудитеся, витанцьовуючи перед кінозірками у першому класі. А ви багато подорожуєте?
Майкрофт щойно збирався відповісти, коли раптом брязкання і награвання «Джинґл беллз» перемінилося на важкий стукіт музичного автомата. Вечір розігрівався. Довелося нахилитися ближче, щоб почути, що каже Кенні та щоб самому бути почутим. Від Кенні пахло свіжим одеколоном. Молодий чоловік буквально волав на вухо Майкрофту, щоб той почув його: кричав, що, мабуть, треба їм знайти місце, де можна попоїсти подалі від галасу.
Майкрофт знову затремтів. Не через перспективу повернутися на холодну вулицю, де на нього може знову чигати шльондра, або ж до порожньої домівки. Справа була не тільки в тому, що вперше за стільки років хтось зацікавився ним як людиною, а не як особою, наближеною до короля. І навіть не в тому, що його зігрів невимушений усміх Кенні, й тепер на душі було краще, ніж за весь тиждень. Справа була в тому, що, хай як він намагався приховати це від себе, йому дуже хотілося краще пізнати Кенні. Набагато краще.
Двоє чоловіків прогулювалися навколо озера: один — тепло вдягнутий у куртку для верхової їзди та взутий у гумові чоботи, а другий тремтів у кашеміровому пальті й намагався у шкіряних черевиках ручної роботи не послизнутися на мокрій траві. Зовсім близько трактор вітчизняного виробництва переорював чималий шмат врунистої галявини, відгороджений мотузкою, а за мотузкою пара робітників висаджувала молоді кущі й деревця в ямки, що понівечили колись пишний газон, уже поораний шинами робочої техніки. Наслідком стало те, що скрізь розносилася темна груднева багнюка, і навіть королівський ентузіазм не переконав Уркгарта в тому, що парки Букінгемського палацу бодай колись відновлять свою колишню славу.
Король запропонував прогулятися. На початку своєї першої щотижневої аудієнції, обговорюючи державні справи, монарх обійняв Уркгарта і палко подякував йому за рішення про забудову біля Вестмінстерського абатства, оголошене сьогодні вранці та сприйняте поборниками охорони культурної спадщини як тріумф настільки гаряче, наскільки гаряче атаковане корифеями у середовищі архітекторів. Але, як зауважив Уркгарт на урядовому комітеті, скільки тих голосів у архітекторів? Король схилявся до думки, що його втручання, імовірно, пішло на користь, можливо, навіть стало вирішальним, і Уркгарт вирішив не розчаровувати монарха. Прем'єр-міністри вічно отримують скарги від розчарованих, і незвично приємно було зіткнутися зі щирим, непідробним ентузіазмом.
Король був повний енергії та у притаманній йому спартанській манері, що часто робила його сліпим до незручностей інших, наполягав, щоб Уркгарту показали, як відбувається перетворення палацових парків.
— Стільки акрів неплідних, коротко підстрижених моріжків, містере Уркгарт, що пташці нема де й гнізда звити! Я хочу, щоб це перетворилося на священний прихисток, заповідник у центрі міста, хочу відтворити природне довкілля Лондона, доки все це не задушили бетоном.
Уркгарт обережно ступав свіжозораною дернею, безуспішно намагаючись уникати м'якої землі, тоді як король був у захваті від багнистої стежки.
— Тут я хочу насадити польових квітів. Я сам їх насію. Ви не уявляєте, яке задоволення це дає мені — носити відра землі або самому саджати дерева.
Уркгарту спало на думку, що буде нечемно зауважити, що останнім представником королівського роду, який сам саджав дерева, був далекий пращур короля, Ґеорґ III, який у нападі клінічного божевілля вийшов зі свого екіпажа у великому Віндзорському парку і висвятив у лицарі дуб. А ще цей монарх утратив американські колонії і кінець кінцем опинився під замком.
— Я хочу, щоб у парку з'явилися тварини; дуже багато можна зробити дуже малими зусиллями. Правильно добрати дерева, де-не-де дозволити траві рости вільно, щоб вона створювала укриття. Дивіться, тут я поставлю шпаківні,— король указав на робітника, який уже наполовину заліз по драбині, прикріплюючи дерев'яні ящики до високого цегляного муру, що кільцем охоплював сади.