— Будь ласка, Джоку. Я справді хочу знати.
— Бачиш, розпочинати ферму — це великий тягар. Якщо нам нічого не вдасться, буду винним, — нарешті він видихнув: — Я щосили стараюся, хай йому грець.
— Але я також стараюся.
— Ну, коли так, то що ми ще можемо зробити, правда?
Він цнотливо цілував мене сухими губами.
— На добраніч, люба.
— На добраніч.
Я намагалася заснути, але поки він глибоко дихав, вже перебуваючи у власному світі, мене переповнювало дитяче бажання повернутися у своє ліжко у «Ґрін Гіллз». Я рвалася душею у свою стару хатину з меблями, змайстрованими з коробок з-під парафіну, та з тінями, які знала мов рідні. Я хотіла, щоб час дав задній хід і залишив мене там. Я хотіла додому.
— Не знаю, що робити з Джоком, — сказала я Дос, коли ми за кілька місяців по тому зустрілися в місті.
У Дос було багато справ у школі, це її дуже турбувало, втім я все ж таки вмовила її зустрітися зі мною в Норфолку та випити чаю з сандвічами.
— Думала, що секс буде найпростішою частиною...
— Я нічого про це не знаю. У школі міс Секомбе нема хлопців. А з тими, яких зустрічаю на танцях, далі обіймів і флірту нічого не посувається.
— У нас не виходить. Ось, що маю на увазі. І ми ніколи про це не говоримо. Я почуваюся, ніби в темряві.
— Йому що, це не подобається?
— Звідки я знаю?
Я спостерігала за тим, як Дос відриває від свого сандвіча шкірку та залишає м’якушку, вкриту білястим маслом і рубаною шинкою, — і думала, як їй пощастило: переймається лише через іспити.
— Тобі ніколи не хотілося, щоб нам досі було по тринадцять?
— Господи, ні, — скривилася вона. — Думаю, тобі також.
— Все було набагато простіше, — зітхнула я. — Джок прожив удвічі більше за мене, навіть воював. Він повинен знатися на таких речах, узяти все під свій контроль, хіба ні?
Я знову зітхнула, відчула роздратування:
— Принаймні так роблять чоловіки.
— Я не знавець, — знизала вона плечима. — І я зовсім не знаю Джока.