— Приїжджай пожити до нас, — почала вмовляти я. — Мені потрібна людина, яка була б на моєму боці. Крім того, це просто може бути весело. Як за старих часів.
— У мене іспити, не забула? І коли це скінчиться, на рік поїду в Дублін до маминої рідні. Я вже казала тобі про це.
— Але ти не можеш поїхати. Ти — моя єдина подруга.
— О Берил. Може, все не так погано, як здається?
Вона ще не скінчила фразу, а я вже розплакалася, чим здивувала нас обох.
Протягом наступних місяців, хоч я більш і не була до цього причетною, спостерігала за тим, як батько отримав «Військово-морський кубок», «Меморіальний кубок війни», «Майберґ-Гіддел» та престижний «Золотий стандарт Східної Африки». І незабаром з’явилися кілька пристойних покупців, які намагалися рознюхати, що тут і до чого. Новини про те, що «Ґрін Гіллз» у скруті, вже поширилися околицею. Здавалося, не має жодного значення те, що батько був одним із перших конярів у колонії, започатковував тут цю справу, що його коні мали золоті нагороди; ті самі газети, які свого часу звеличували його перемоги, тепер пліткували про його банкрутство. Деякі видання обміркували причини, а «Найробі Лідер» навіть опублікував маленького глузливого вірша:
Батько, здавалося, не брав того до серця або вдавав, що це його не обходить, та мене дуже засмучували ці публічні обговорення наших невдач з «Ґрін Гіллз». Я хотіла, щоб всі пам’ятали, якою чудовою була наша ферма, зведена на пустому місці, скільки всього доброго разом із нею прийшло в округу. Але після шістнадцяти років неймовірно тяжкої батькової праці, його надмірної вимогливості до себе й своїх коней усім цікаво було обговорювати єдине — його крах. Чорні жарти про «Ґрін Гіллз» виставляли батька за повчальний приклад для тих, хто не бажав опинитися в такому жалюгідному становищі.
Аукціон затягнувся на кілька виснажливих місяців. Приїздили покупці та починали збивати ціну на тачки, вила й упряж. Це нагадувало коробку з конструктором, який висипали на підлогу й кожну детальку беруть до рук незнайомці: будівлі розібрали одну за одною, стовпчик за стовпчиком — хатину для конюхів, стайні, будинок... Коней розпродали похапцем, за смішними договірними цінами, від яких мені ставало зле, — усіх, окрім шістнадцяти, яких ми з Джоком збиралися притримати, поки не запропонують гідну платню. Звичайно, Пегаса це не стосувалося.
— Не віддавай Кама менш ніж за п’ятсот фунтів, — повторював мені батько в день свого від’їзду.
Я поїхала аж до Найробі, щоб його провести. На вокзалі серед штовханини, в хмарах червоної куряви завантажували та вивантажували худобу. Тото тягали й переносили клунки та скрині, удвічі більші за них самих. Один хилитався, мовби в танці, з пожовклим слоновим бивнем, а Емма метушилася зі своїм капелюхом.
Після років, протягом яких вона діймала мене всілякими порадами та заборонами, цього дня їй уже не було чого сказати. І мені теж. Я ледве могла пригадати, що мене так налаштувало проти неї. Бідолашна здавалася такою ж розгубленою, як і я. Єдиний раз потиснула мені руку й кинулася мерщій до трьох закіптюжених сходинок вагону. Ось і все.
— Дай нам знати, коли щось знадобиться, — сказав батько.
Він усе крутив і крутив у руках свій капелюх, м’яв його криси.
— Не хвилюйся. Зі мною все буде гаразд, — сказала я, хоча зовсім не була в цьому впевнена.
— Колись ти зможеш тренувати коней для інших власників, може, навіть для Деламера. У тебе здібності й добра база.
— Хочеш сказати, що я зможу отримати ліцензію? Хіба таке можливе для жінок?
— Але ж і заборони на це нема.
— Я б могла спробувати... — мої слова зависли в повітрі.
— Бережи себе та старанно працюй.
— Я старатимуся, татку.
Жоден із нас ніколи не вмів висловлювати свої почуття. Я сказала йому, що сумуватиму, а потім дивилася на його рівну спину в піджаку, поки він підіймався у вагон. Його від’їзд очікувався протягом місяців, та я все одно не була готова до цього. Чи знав батько, як сильно я його любила? Як тяжко й боляче мені було втрачати те, що ми з ним виплекали за ці роки?
Поруч зі мною промчав носій у червоній куртці з важкою квадратною валізою, і мене заполонили спогади. Колись о четвертій я дивилася вслід потягу, який віддалявся і віз мою маму геть від мене; здіймалися клуби чорного диму, й відстань між нами щомиті збільшувалася. Лаквет навчилася переживати цю втрату — жити у світі, який змінився з маминим від’їздом, навчилася знаходити краще, долати перешкоди й бути сильною. Де ж тепер та відчайдушна дівчинка? Я не відчувала в собі навіть натяку на неї. І не знала, скільки ще мені потрібно буде пережити, поки повернеться мій батько, якщо він колись повернеться.