Коли Домінік прокинувся, Тедді не знайшовся, що йому запропонувати (той, напевно, не належав до шанувальників настільних ігор), і дістав фотоальбоми, які документували незграбність доньки у різному віці й різних формах. Віола завжди ніяковіла перед об’єктивом.
— У житті вона значно гарніша, — сказав Тедді.
— Та, дуже сексі, — сказав, ба навіть процідив Домінік.
Віола відчула гордість, коли зауважила, що батько передбачувано скривився від цієї репліки. «А ти звикай», — подумала вона. Я вже доросла. («Я трахаюсь, отже, існую», — написала вона на першій сторінці «пінгвінівського» видання «Міркування про метод» Декарта, задоволена своїм іконоборством).
Вона долучилася до довгої процесії дівчат Домініка і так і не зрозуміла, чому той спинився саме на ній. Утім, як виявилося, не спинився, а лише призупинився. «Але ж я завжди повертаюся до тебе», — казав він. «Як пес», — подумала вона, але без утіхи.
По суті, вони обидва були вкрай ліниві, їм легше було лишитися разом, аніж розстатися.
Віола сяк-так здолала випускні іспити і здобула посередній диплом зі збірною спеціалізацією — філософія, американістика, англійська література. «Та яка різниця? Життя — це життя, а не всі ці дипломи». Вона нікому не сказала, як її засмутили результати іспитів, і вирішила знехтувати випускним, мовби той — «нікому не потрібний уклін усталеній ієрархії».
— Потім, можливо, про це пожалкуєш, — сказав Тедді.
— Ти просто хочеш повісити на стіну фото мене у мантії й бонеті, — роздратовано пирхнула вона.
«А що, не можна?» — подумав Тедді.
— Отже, ви не поберетеся? — обережно спитав Тедді, коли Віола повідомила, що вагітна Сонні.
— Та хто зараз виходить заміж? — відмахнулася вона. — Це застаріла буржуазна умовність. Я що, ціле життя буду прикута до одного чоловіка, просто тому, що цього вимагає авторитарне суспільство?
— Не все так погано, — сказав Тедді. — Із часом до цього навіть звикаєш.
Коли народився Сонні, вони жили в Лондоні у сквоті з десятьма сусідами. Кухня і ванна були спільні, а кімнатка своя — забита полотнами Домініка й дитячими речами, які придбав Тедді, зрозумівши, що ніхто інший цього не зробить. Здавалося, Віола й не уявляла, що потрібно дитині, — це його непокоїло.
— Потрібно буде ліжечко, — сказав він, — і маленька ванночка.
— Хай у шухляді спить, — сказала Віола, — а митиму його в умивальнику.
(«Атож, — погодився Домінік, — біднота здавна так робила»). У шухляді хай спить? Тедді зняв трохи грошей з депозиту і надіслав їм ліжечко, візочок і ванночку.
Домінік майже ніколи не закінчував свої полотна. Інколи він намагався щось продати, хоча божився, що відкидає капіталістичну економіку, але його картини навіть безкоштовно ніхто не брав. Віолі здавалося, що колись їх знайдуть під горами полотен. Тому грошей у них не було. Домінік відмовлявся просити у своєї родини. «Це дуже шляхетно, що він так дотримується своїх принципів», — сказала вона батькові. «Дуже», — погодився Тедді.
— Сквот — це логічно, — пояснювала вона батькові. — Не можна розглядати землю, як товар, яким володієш, бо це — спільне добро.
Проте цей аргумент, який вона десь підслухала, себе вичерпав. Віола тижнями не висипалася. Сонні ридав допізна, мовби доти був на сьомому небі від щастя, а тепер усе втратив і впав у незглибиму падоль скорботи. (Від цієї втрати він так ніколи й не оговтався). Якось батько заявився до них у сквот і заявив: «Я вирішив не чекати на запрошення. Хто зна, коли б мене інакше познайомили з малюком», — очевидно, він не хотів, щоб вона потягла дитину з усім її мотлохом на потяг, коли сама ледве трималася на ногах.
Тедді приніс квіти, коробку шоколаду й одяг для немовляти:
— Є такий новий магазин «Усе для мам», ти бачила? Шкода, що в нас не було такого, коли ти була маленька. Тоді годі було знайти щось, крім жакеток і черевичків. Ми це називали «посаг для немовляти». Що, так і стоятимемо на порозі?