Відколи Віола себе пам’ятала, при ній завжди була книжка. Так завжди буває з дітьми-одинаками. Література підживлювала її уяву й давала надію, що колись і вона стане героїнею власної історії. У підлітковому віці вона жила у XIX столітті, блукала болотами з сестрами Бронте, дратувалася тісними вітальнями Остін. Діккенс був їй доволі-таки сентиментальним другом, Джордж Еліот — другом суворим. Зараз Віола перечитувала давній томик «Кренфорда». Місіс Ґаскелл була не в своїй тарілці в Адамовому гаю, де читали виключно Гантера С. Томпсона та йога-сутри Патанджалі. Віола сиділа на гарячому піску, намотуючи на палець локон (давня звичка, яка дратувала всіх, крім самої Віоли), і роздумувала, чому вона не гарувала в університеті, піддалася на чари Домініка й цілими днями курила травку. Зараз вона вже могла б стати викладачкою. Може, і професоркою. Сонце періщило яскраві білі сторінки місіс Ґаскелл, Віола підозрювала, що незабаром у неї розболиться голова. Власне, мама саме від головного болю й померла.
Сонні порушив коротке перемир’я: він вирішив, що таки хоче мандарин, але не з’їв його, а жбурнув у Берті, після чого вони почали волати один на одного; вщухли лише тоді, коли вона дала їм гроші й послала по морозиво. На алеї була вантажівка з морозивом — Віола спостерігала, як вони прямують туди, доки не зникли вдалині. Вона заплющила очі. Заслужила ж вона свої п’ять хвилин спокою?
Віола навчалася на першому курсі в бруталістському університеті зі скла й бетону, коли зустріла Домініка Вільє. Його вигнали з інституту мистецтв, але він і далі ошивався на периферії академічного життя. Він походив із напіваристократичної родини. Певний статус йому забезпечувало те, що він вживав неймовірно багато наркотиків, пройшов закриту приватну школу і зрікся своїх заможних батьків, аби жити у злиднях, як справжній митець. Його лиха слава приваблювала Віолу, яка хотіла збунтуватися й відкинути пута провінційного життя дівчинки із середнього класу, бодай за його посередництва.
Домінік був красунчик. Їй лестило те, що, покружлявши довкола неї кілька тижнів, він нарешті накинувся на неї (доволі летаргійно, якщо, звісно, можна летаргійно накинутися) і запропонував: «Ходи зі мною». У його обшарпаній квартирі не було ніяких гравюр, зате були великі полотна, що виглядали так, мовби на них просто набризкали фарб основних кольорів. «У тебе добре око», — сказав він, вражений тим, що вона розпізнала його техніку. Віола, як справжня міщанка, мимоволі подумала: «Я можу так само».
— Вони продаються? — спитала вона без задньої думки, й отримала натомість терпляче пояснення: він, мовляв, «підриває стосунки обміну між виробником і споживачем».
— Себто ти просто роздаєш картини? — розгубилася вона. Вона, донька-одиначка, ніколи не мусила нічого віддавати.
— Овва, — лаконічно підсумував він, коли нарешті відволікся від власних полотен і зауважив, що вона, оголена, лежить на його брудній простині.
Він жив на виплати з безробіття, і це йому подобалося: «сталіністська держава» платила йому за те, що він творив мистецтво.
— Це платники податків йому платять, — сказав Тедді.
Віола довго не запрошувала додому свого «кавалера» (це Тедді підшукав невинне слово), бо боялася, що стриманий батьків консерватизм і ошатний будинок у Йорку її скомпрометують. Вона з відразою згадувала батьків сад, червоні, білі й блакитні ряди шавлії, бурачка й лобелії. Він би ще Юніон Джек висадив.
— Це не патріотизм, — заперечував він, — мені просто здається, що ці кольори один до одного пасують.
— Сади… — сказав Домінік.
Тедді чекав на продовження фрази, але його не прозвучало.
— Вам подобаються сади? — нарешті спитав він у Домініка.
— Та, круто. У моїх старих є лабіринт.
— Справжній лабіринт?
— Так.
Домінік, до його честі, вважав, що обстоює ідеали рівності. «Мені байдуже, що герцог, що слуга», — хоча Віола підозрювала, що герцогів він знав більше, ніж слуг. Його «старі», як він їх називав, жили у Норфолку й походили з того племені, що полює, стріляє фазанів і рибалить. Вони були далекі родичі королівської родини «не з того боку ковдри». Віола з ними не познайомилася — Домінік не поновив стосунки з батьками, навіть коли народилися Сонні й Берті. «Вони не хочуть познайомитися з онуками? — спитав Тедді. — Дуже прикро».
Для Віоли це була полегша. Вона підозрювала, що не задовольнила б вимоги його «старих». «А чому ви перестали із ними спілкуватися?» — спитав Тедді. «Та розумієте, все як завжди — наркотики, мистецтво, політика. Вони думають, що я марно гаю життя, а я думаю, що вони фашисти».
— Принаймні він імпозантний, — сказав Тедді, силкуючись сказати про Домініка хоч щось добре, коли вони з Віолою мили миски від м’ясного салату і яблучного пирога, які він приготував уранці. Тедді був «мастак» у кухні («Сам себе не похвалиш…»). Домінік вирішив «покемарити» у вітальні.
— Стомився, чи що? — спитав Тедді.
Віола ніколи не бачила, як спить батько, — він навіть не дрімав у кріслі.