«То це і є ваш сквот?» — спитав він, протискаючись повз велосипеди, здебільшого зламані, і картонні коробки, що загромаджували передпокій. («О, я була радикалкою, навіть, можна сказати, анархісткою, — пояснювала Віола згодом. — Жила у лондонському сквоті, цікаві були часи». Насправді часи були холодні, голодні й переважно самотні, не кажучи вже про те, що материнство її паралізувало).
Тедді сів на потяг назад на північ того самого дня, а потім ніч не міг заснути, так хвилювався за свою єдину дитину і її єдину дитину. Віола була чудовим дитинчам, просто ідеальним. Хоча, врешті, всі діти, мабуть, були колись ідеальні. Навіть Гітлер.
— Комуна на селі? — перепитав Тедді, коли Віола розповіла, куди вони збираються переїжджати.
— Так. Ми житимемо громадою вдалині від згубних наслідків капіталістичної системи й намагатимемося віднайти новий спосіб життя, — сказала вона, мавпуючи Домініка. І додала про всяк: — Ми проти істеблішменту.
Це було найдовше слово, яке вона знала: усі розкидалися ним в університеті, проте вона не змогла б достеменно пояснити, що це таке. («Проти церкви?» — розгублено перепитав Тедді).
— Суспільство морально й фінансово вичерпало себе. Ми житимемо у єдності із землею, — гордо пояснила вона.
— «Істинну свободу віднаходимо там, де людині забезпечено харч і безпеку, себто у праці при землі», — промовив Тедді.
— Шо? — («Перепрошую», — подумав Тедді. Так її вчили казати в дитинстві).
— Джерард Вінстенлі, — сказав він. — Істинні левелери. Дігери. Воно?
Цікаво, що ще Віола спромоглася не дізнатися. Тедді інтригували радикальні ідеалістичні рухи, що постали в часи Громадянської війни: цікаво, він би до них приєднався, якби жив тоді? Вони співали «Ми бачимо, що світ перевернувся». («Це плач, а не хвала», — пояснювала йому колись Урсула). Мабуть, вони несли такі самі дурниці, як ото зараз Віола. Мабуть, Кіббо Кіфт — їхній природний спадкоємець.
— Вони мріяли про мирне королівство, — наполегливо пояснював він Віолі. — Хотіли відтворити рай на землі. Мілленаризм.
— А, ось ти про що, — сказала вона, нарешті почувши знайомі слова. Вона бачила в когось на полиці «У пошуках мілленіуму». Її дратувало, як багато батько знає. Не розуміючи гаразд, про що мова, вона сказала: — Нас цікавить космічний еволюційний розвиток.
— Але ж ти ніколи не любила природи.
— Та й зараз не люблю.
Віола була не в захваті від перспективи жити громадою на природі, але це було краще, ніж їхній обшарпаний сквот.
Громада оселилася на великій старій фермі у Девоні — більшість землі розпродали, але того, що лишилося, їм вистачить, аби вирощувати собі їжу, утримувати кіз і курей. Принаймні вони так сподівалися. Ще з Середньовіччя ферма звалася Довгим гаєм, але Дороті перейменувала її на Адамів гай, придбавши з аукціону «за копійки» (бо землі, які лишилися при ній, складалися з самих боліт — родючі клапті викупив сусід, той, у якого був «моріс майнор» і повний двір гусей). Над воротами прибили рукописну табличку у веселкових кольорах, що повідомляла нову назву ферми. Ніхто, жоднісінька жива душа в районі не вживала нової назви.
Комуна існувала вже п'ятий рік, коли вони приєдналися до трьох пар, яким не було ще й тридцяти — Гіларі й Метью, Тельма і Дейв (із Шотландії) і Тереса та Вільгельм (із Голландії). Віола ледве запам'ятала, як їх звати. Ще там були Дороті та двоє інших самітників — американка за тридцять (Дженет) і Браян, підліток, який, схоже, утік з дому. («Круто», — сказав Домінік).
І, врешті, був там Білл, старший чоловік, якому перевалило за 50. Він працював механіком у Королівських повітряних силах. Віола сказала:
— Мій батько служив у повітряних силах під час війни.
А він на те:
— Справді? У якій ескадрильї?
— Без поняття, — вона стенула плечима. Вона ніколи не говорила з батьком про війну, крім того, це було так давно. Здається, її байдужість сприкрила Білла. Вона додала: — Я пацифістка.