— Є.
— От рай, так рай!
Ходить по пеклі, муштрується.
Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачить солдата, як заголосить:
— Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити.
Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.
— Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде — облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.
От помірялись, облупили, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:
— А, в похід, в похід!
За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й зачинились там.
От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.
— Іди, — каже, — в рай, там тебе давно ждуть.
Пішов солдат, де там той рай у Бога. Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:
— Бабусю, чуєш? Ти це куди?
— До Бога, служивий.
— По що?
— Та спитати, що мені на землі робити.
— Почекай тут, я піду спитаю.
Приходить перед Бога.
— Прийшла, — каже, — смерть, питає, що їй на землі робити.
— Хай, — каже Бог, — морить найстаріших людей три роки.
От він вертається та й згадав: