Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, той і пішов собі. Йшов-йшов, аж перестрівають його три старці:
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Вийняв копійку і оддав.
Трохи згодом перестрівають його ще три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Оддав другу копійку.
Під вечір вже ще три старці просять:
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Оддав і третю копійку.
Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Скинув шинелю й оддав.
— Ну, — кажуть старці, — чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три прохання.
—А що ж я, — каже, — буду просить? Як задумаю то, щоб гроші в кишені були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така: хоч я про що подумаю, а воно в торбі.
— Добре, служивий, іди собі з Богом.
Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи. «Дай, — дума, — Подивлюсь, чи не збрехали?» Засунув у кишеню руку — так і витяг жменю грошей.
Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.
— Е-е, — каже, — і це добре.