-Ти що здурів? Тебе та руда опоїла чимось чи що? – вирячився на нього Андрій.
- Ні не руда, і не опоїла. Я хочу зробити пропозицію Лізі.
- Це та що тобі повсюди ввижалась? Ти певен?
- Так.
- Здуріти можна! Але ж ти її зовсім не знаєш! Ну, провів ніч, так з ким ти тих ночей не проводив. Скільки їх було? Але хто вона така? Чим живе? Яке в неї минуле? Може в неї виводок дітей і три десятки кредитів, та ще купа рідні на шиї?
- Байдуже.
- Жека, я тебе не пізнаю… Тебе вночі підмінили?
- Можливо. Зате я сам, нарешті, в гармонії з самим собою. Ти знаєш де тут можна купити пристойну каблучку?
- Пристойну? В цій країні? Не певен. Я взагалі не певен, що тобі потрібна каблучка. От психіатр в самий раз.- закотив очі Андрій, дістаючи телефон і набираючи якийсь номер.
- Що ти робиш?
- Викликаю таксі. Я ж не можу пропустити такий цирк – Женя обирає каблучку! І не просто, як дяку за ніч, а як символ втрати власної свободи!
- Ти ж маєш летіти. Тебе Ліана чекає.
- Ліана мене зрозуміє. О, вона мене точно зрозуміє! Я думаю, вона ще й особисто приїде подивитись на жінку, яка змогла тебе так захомутати за одну ніч!
- В тому то і справа, що вона не мала наміру мене «хомутати». Вона взагалі відпустила мене на всі чотири сторони, і навіть сама пішла з дому до того, як я вранці прокинувся.
- Так може ти їй просто не потрібен? Лише гарний кобель на ніч, може в неї таких ще з десяток в телефоні?
- Я теж так спочатку подумав, але… Коротше, поїхали обирати каблучку.
- Поїхали.
Вони цілий день носились но Києву в пошуках каблучки, яка б задовольнила Женю. Андрій вже і насміявся, і наскаржився своїй дружині, і встиг послати кілька разів друга до пекла та за більш звичною адресою, з його незрозумілими вимогами. Ні, він згоден був, що той асортимент, який пропонує місцева ювелірна індустрія - або штампована совдепія (боронь Боже!), або таке кричущий безсмак, що с таким не те, що до пристойної жінки, до путани соромно приходити. За час проживання в Лондоні, друзі вже звикли до вишуканої скромності, ретельно завуальованої розкоші. Андрій тільки зводив очі до стелі, розглядаючи запропонований «жирним клієнтам» черговий «витвір мистецтва», з такою кількістю дорогоцінного каміння та такого розміру, що ним можна в темному узбіччі від грабіжників відбиватись. От сам Андрій своїй дружині подарував каблучку з кількома невеликими, оригінальної огранки блідо-рожевими рубінами в обрамуванні невеличких діамантів. І в очі не кидається, і вишукано, і елегантно і доволі статусно, якщо розумієшся на прикрасах. Але тут таке знайти мабуть нереально.
Та Женю логічні доводи друга не спиняли, він слухав впіввуха, а сам з маніакальною впертістю переглядав вітрини численних ювелірних крамниць (та де це така небагата країна стільки дорогоцінностей набрала!), шукаючись чогось, що б відповідало жінці, яку він майже не знав, але від якої не міг відмовитись попри всю логіку. Але Женя впертий - він таки знайшов.
В одній скромній крамниці, на яку вон натрапили взагалі випадково (от який нормальній бізнесмен розташує свій магазин з ювелірними прикрасами у кутку під сходами?!) де майстер по ремонту орендував невеличку частину приміщення (закуток на два квадратних метри, взагалі-то крамницею можна було назвати з великою натяжкою) і окрім ремонту продавав прикраси виготовлені власноруч. Невеличкий асортимент виробів був доволі оригінальним, і, можливо, при правильному комерційному підході, майстер би мав прибуток набагато кращий, але… Чи то ділок з ювеліра був не дуже гарний, чи то умови були не ті, але доволі вишукані, оригінальні, фактично ексклюзивні, ювелірні вироби продавались просто по смішній ціні. А каблучка, що прикула увагу Жені, так взагалі, майже за вартістю матеріалу - червоного та білого золота та блакитно-зеленого зірчатого сапфіру (прямо як очі Лізи) з трьома діамантами. Можливо, майстер робив це просто з якихось залишків, можливо так пробивалась його творча натура, а можливо -- то просто Доля… Зупинившись перед нею, Женя наче в реальності побачив ту каблучку на пальці Лізи…
Ліза відкрила очі і крізь повіки уважно подивилась на нього.
- Що?- підозріло спитав чоловік.