Сон, море, вечір… Горілка і знову сон. Він не певен був, що знову її випадково не зустріне, не певен був, що не піде її цілеспрямовано шукати не дивлячись на прийняте рішення. Два дні не просихав, аж поки, друзі не взялись за нього всерйоз і не привели якихось дівчат. Він смутно пам’ятає якусь високу білявку, яка якось непомітно з’явилась у нього на колінах, а потім опинилась у нього в ліжку. Прокинувшись зранку він довго на неї дивився, намагаючись згадати хоч як звуть цю добру душу, шо взялась лікувати його тіло. Вроджена ввічливість не дозволила її просто виставити, а друзі, чиї подружки виявились подругами даної білявки, активно збирались на базар- купувати дівчатам і собі сувеніри на згадку. Через день вони мали від’їжджати. Прогулянка до місця розташування місцевого ринку була не довгою, але навіть її вистачило. Варто було пройти з пів кілометра, як він почув веселе «Лізо не лови гав! Давай в коло!», і заледве змусив себе пройти далі, шкірою відчуваючи, що то саме та Ліза. Дівчина, до якої йому не варто підходити на кілометрову відстань, бо не втримається. Загубить життя нерозумному дівчиську! І собі не простить цього ніколи. Так він та ще сволота, але не настільки!
Він пройшов. Як в тумані пам’ятав базар, дівчат, якісь дрібниці, що купував на згадку, а на зворотному шляху, махнувши на все рукою, просто пішов у море, намагаючись хоч активним плаванням якось втамувати, чи то біль, чи то дурість. Просто вимотати організм до стану, коли тільки впасти і жодних думок.
-Не потрібна вона мені! Мати я і десяток інших можу! Лише чергове дівча! Якесь дівча. Наївне, недосвідчене, з дивним підходом до життя… Нащо мені така іграшка? Нехай йде тренується на кошенятах! Прикривши повіки від сонячних зайчиків, що грали на воді, він знову побачив її очі, але цього разу в них стояв такий біль… Море, наче спересердя жбурнуло йому у вічі хвилю, а тілом раптом прокотилась судорога і обидві ноги стали наче чужі. Женя перелякано озирнувся, і побачив, що заплив далеко, і поблизу нікого, десь на обрії (ледь видно) дві голови, і десь там далеко біля берега люди… Прощатись з життям дуже не хотілось, от дуже…
- Ліза… вибач. Я хотів як краще…- паніка чомусь поступилась спокою і він набравши в груди повітря намагався просто лежати на воді, ігноруючи ноги, що наче дві каміні брили, поступово тягнули його на дно…
- Він вільний… Його життя то його життя, і мені він нічого не винен…- почулося йому раптом в плескоті хвиль. Женя зачудовано завертів головою, як раптом зрозумів, що судорога пройшла. Він знову відчував все своє тіло, і це було таке полегшення, що в хлопця навіть сльози на очах виступили.
Перед самим від’їздом, зранку, Андрій приніс йому в кімнату щось, ледве стримуючи сміх.
-Вставай, гроза сердець. Тобі вже любовні записочки, як у школі, пишуть! Дивись, що я знайшов на столі- і друг продемонстрував йому, написане від руки послання на обороті якогось закону. «Жені» було написано зверху.
Він розгорнув листа. І хоча підпису не було, він і сам знав від кого то. Лише одна дівчина шукала в ньому людину, лицаря, душу…
«В час морозів, час безлюдної холодної, майже, вічної темряви зими, всі шукають тепла і світла. Хтось шукає зірку, що вкаже шлях, хтось -- вогника, щоб зігрітись. Я була певна, що холод, який навколо мене, то норма, до тих пір, поки не натрапила на вогнище. Яскраве, красиве, те, яке зігріває тіло і радує око. Але це вогнище було тимчасове, для бідних подорожніх, що вже втратили надію зігрітись, але потребують тепла задля виживання. Але той, хто вперше бачить вогонь, не одразу розуміє, що то тимчасовий притулок, а не домівка. Головне - зрозуміти, що шлях небагатьох закінчується тут, а більшість має йти далі, шукати на небосхилі свою провідну зірку, шукати, або будувати свій будинок, в якому буде свій вогонь. Вогонь, що буде гріти, оберігати і ніколи не опалить… Не вина вогню, що подорожній, натрапивши на нього, не одразу зрозумів, що то дороговказ від долі, а не кінцева мета. Але зігрівшись, прийшовши до тями, відновивши сили і зрозумівши, що надалі потрібно шукати на своєму шляху, подорожні мають дякувати цьому вогнищу і йти далі…»
Ліза
2017р
Двірний дзвінок розбудив жінку. Здивовано потрусивши головою, вона зрозуміла, що так і заснула с пустою рамкою в руках. Повільно підвівшись з ліжка, вона поволі підійшла до дверей. Більше не дзвонили. Зазирнула в дерне вічко - нікого. Дивно. Ввімкнувши світло, вона критично оглянула себе в дзеркалі – пом’яте обличчя, скуйовджене волосся. Похитавши головою, вона пішла в ванну і плеснула водою в обличчя, намагаючись прийти до тями, провела розчіскою по волоссю.
- Ох, Лізо, скільки років пройшло, «а воз і нині там»… Як була дурним дівчиськом так і зосталась…
Знову ожив дверний дзвінок. Ліза здивовано повернулась. Подивилась на годинник. Одинадцята вечора. Хто це може бути? Хіба що сусіди… Огляд через двері не допоміг, освітлення біля її квартири було сумнівним - зрозуміло було лише, що там таки хтось стоїть. Але серце чомусь шалено закалатало, сподіваючись на диво.
- От дурна, і на що ти сподіваєшся?- тихенько бурмотіла вона, не одразу справляючись з запорами бо руки відчутно тремтіли. А відкривши двері, вона щосили вчепилась у одвірок, вважаючи, що перед нею галюцинація. Зачудовано подивившись на гостя, вона не придумала нічого розумнішого ніж потикати його пальчиком.
- Ти справжній?
- Гм… Не певен. Хоча, коли ти до мене торкаєшся, я в це вірю.- посміхнувся Женя, і простягнув їй букет їх червоних і білих троянд. – Можна ввійти?
- Можна…-Ліза відступила вбік, пропускаючи його до квартири.
- Це тобі.
- Дякую.- Ліза прийняла квіти, все ще сумніваючись, чи не сниться їй все це.
- Ти здивована?
- Так.