-Лізо, хто нам вікно розбив?
-Вікно? Розбив?
-Так, вікно. Ти ж біля нього стоїш!
-Ой, і справді.
-Ну ти даєш! Подруго, в мене іноді враження, що коли ти в такому задумливому стані, якщо біля тебе скинуть атомну бомбу, ти теж її не помітиш. І не просто не помітиш, ще й жодної шкоди вона тобі не спричинить! Бо не ввічливо ж дівчину від думок про вічне відволікати такими дрібницями, як радіація, вибух, смерть. Бомба просто тихенько, підбере свої лахи, протони, іони і що там в неї ще вступить у ланцюгову реакцію, та відійде на потрібну відстань, що ти і далі могла її не помічати!
- Ха, було б цікаво- розсміялась Ліза, яскраво уявивши собі цю картину. Дуже вже барвисто її Катя зобразила.
-Та я тобі кажу, так і було б! Я дзвін з вулиці почула, а ти в кімнаті біля самого вікна стоїш, а на тобі ані подряпини.
-Та… тут і скла в кімнаті нема…
-Хм, а і справді нема. Чорт, і що нам коменді тепер казати? Вона, звичайно, не такої поганої про нас думки, щоб вирішити, що то ми з ранку так бешкетуємо, але ж скло розбите і винних, чи тих, на кого було б можна «повісити» це «щастя», поблизу немає.
- Та може й ми… тихо промовила Ліза, але Катя не звернула на її слова уваги.
-Так, чорт з ним, вікно наше, пішли хоч приберемо.
- Пішли…
Катя тримала величезну знайдену десь лопату, поки Ліза змітала скло.
-Ні, ну дивина, наші знайомі хіміки кажуть, що бачили, як розлетілось наше вікно. Кажуть, враження було таке, наче воно просто зірвалось від вибуху зсередини! Полтергейст просто якийсь, чи просто багата уява пацанів, що ніч не спали чередуючи вино, горілку та дівчат…
-Навряд чи такі чергування впливають на зір.
-Ну може й не на зір, а на уяву точно! Бо якщо вірити їм, то або якась чортівня відбувається, чи ти шашку динаміту в кімнаті кинула, а потім швиденько прибралась, за ті лічені хвилини, що я витратила на сходи та забіг до кімнати. А потім ще й швиденько випала в астрал, щоб відвести від себе підозру! Ні, ти в нас звичайно оригінальна особистість, але подібних вибриків я, навіть від тебе якось не уявляю.
-То й добре… - Ліза, ніяково посміхнулась, і, забравши в подруги лопату, понесла викидати сміття. День тільки почався, попереду ще сніданок, море, пляж… Нащо марнувати можливість відпочити через якусь чортівню?
І от зараз Ліза знала що Женя десь недалеко, але то вже було неважливо. Після того, як вона власноруч замела уламки свого дурного серця на велику брудну лопату та викинула їх у сміття, боліти було вже нічому. Тож вона відчувала його, але це вже ні на що не впливало. Ні на її поведінку, ні на душевний стан. Не може вирувати льодяний панцир навколо порожнечі, просто фізично не може. Вона йшла поряд з щасливим від такої нагоди Маттеєм (ще б пак, до сьогодні вона від нього, ледве що, не ховалась, щоб і не образити, але і не відповідати взаємністю, якої не відчувала), дозволила йому повести себе на танцпол. Голова, отримавши повне управління, звично аналізувала рухи партнера, відмічаючи його обережність, ніжність, закоханий погляд. Так, справді цей хлопець навколо ней крутився вже другий рік. Високий, красивий, не ловелас, закоханий в неї, розумний, уважний. Дівчата вже не один раз питали, що ще їй потрібно. А й справді – Що? Якщо вона йому так потрібна, то чому б і ні?
Женя
2001р
Провівши Лізу до самих дверей пансіонату, Женя йшов до своїх «апартаментів», тихо прозріваючи з того як його, досвідченого ловеласа, розвела на «побалакати» якесь дівчисько. І як!? Та з найдосвідченішою путаною він не відчував того, що з цим дівчам, яке наївно хлопаючи віями, з цікавістю бігало пальчиками по його тілу. Щоб він був доведений до такого стану одними лише доторками? Та що б було якби він з нею зайнявся сексом, а не легким петтінгом? Що було б… Яка різниця, що було б? Вона наївна, недосвідчена, цікава до дурості дитина! Він зі своїм практично-цинічним підходом до життя навіть підходити до неї не має. Бо знає чим може закінчитись ще одна ніч проведена з ним. А спричинити їй якусь шкоду він не хотів. Вона була таким дивом, що зустріч з нею -- вже дарунок долі. Не можна, не варто брудними руками торкатись дива, яке тобі лише показали. Гарне, наївне дівча, в якого все життя попереду. І він має надію що гарне життя, а якщо це і не так, то він до її поломаної долі відношення не буде мати. Бо такій потрібно кохання, а не практичні зайняття по камасутрі, а кохання - то не його стихія. Бо не вірив він у нього!
От тільки варто було відволіктись, як він знову бачив ті очі, в яких наче відображався цілий всесвіт, ті тонкі засмаглі пальці що досліджували його тіло, згадував мимоволі ті відчуття, наче по тобі танцюють дрібні еклектичні розряди…