Лише під ранок, більш менш вгамувавши власні страхи, (а точніше, поховавши їх по закутках свідомості, хоча б імітуючи порядок в думках) вона зрозуміла, що нічого не розуміє. А якщо нічого не розумієш, то краще покластись на Долю. Щось же вона мала на увазі, коли зводила їх шляхи! А якщо так, то який сенс опиратися? Адже в подібному випадку - навіть перелякано дременувши додому – від неї не втечеш. І Ліза вирішила покоритися. Нічого не робити, але і не тікати. Якщо він знову знайде її, то вона не тікатиме, а вип’є цю чашу до дна, байдуже, буде то жива вода чи отрута…
І ось сьогодні на світанку схоже вирішувалось, що то було. Дарунок долі чи кара. Цей світанок був як каталізатор, що проявляє що ж то було в тій чарці… Її душа рвалась до Жені, вірила в казку, вимагала від дівчини йти (знову попри звички!) якомога повільніше, щоб ще зайву мить відчувати стрімкий потік рідної енергії в пальцях, вдихати запах, замішаний на тютюновому димі і морі, вірити… Вірити в казку про щасливе кохання з першого погляду. Хоча десь, на краю свідомості бриніли тривожні дзвоники, вона не бажала, не воліла їх слухати.
В той момент, коли вони входили до воріт, за якими починалась територія студентського пансіонату, Ліза всім своїм єством відчула його небажання йти далі. Але він пішов, лише на мить збившись з кроку. Він довів її до самого входу, а потім повернувши до себе обличчям, уважно подивився в очі, наче щось там відшукуючи, а знайшовши, зітхнув та ніжно поцілував на прощання.
Десь вона прочитала, що коли ти кохаєш (кохаєш по справжньому, а не просто зацікавишся), то від поцілунку коханого чоловіка наче втрачаєш свідомість, настільки неважливим стає в цей момент все інше. До сьогодні вона не розуміла, як це. Ні, звичайно, Ліза цілувала хлопців і до нього – на спір, заради цікавості, намагаючись зрозуміти, як ставиться до чергового залицяльника, намагаючись відчути щось, окрім техніки поцілунку і, завжди безрезультатно, заставляючи себе, бодай на мить, відволіктись від думок, що завжди роїлись в її голові. Постійний аналіз того, що з неї відбувається, мотивів, відчуттів, оцінки реальності, власних дій і дій партнера, орієнтації в просторі - це те, що її мозок проводив попри дії самої дівчини, скільки вона себе пам’ятала. Але сьогодні було не так… Виявляється і справді буває, що від дотику хлопця світ зникає повністю, а в голові не залишається жодної думки без будь якого примусу. Лише чисті, бушуючи як літня гроза емоції, відчуття і невимовна шкода, майже фізичний біль, від того, що поцілунок скінчився. А ще від розуміння того, що попри те, що Женя довів її до порогу, він до неї більше не прийде. Не те він шукав на морському узбережжі... Дзвоники, які до цього моменту вони стійко ігнорувала, дружно гримнули траурним маршем – не втекти від чіткого розуміння ситуації, як не намагайся…
Зайшовши в кімнату, де спала одна з сусідок, Ліза без сил впала на ліжко і заплющила очі, намагаючись повернути спогад про ніч, що так швидко закінчилась. Запам’ятати, закарбувати в пам’яті кожну мить, кожне слово, кожен рух, кожний подих…
Тихо клацнули двері і до кімнати проковзнула, намагаючись рухатись якомога тихше, Катя.
- Добрий ранок - різко хоч і пошепки сказала Ліза, вирішивши пожартувати з подруги.
- Ох! Тю, щоб тебе чорти тричі на санчатах катали! - вилаялась Катя. - Вже не спиш, жайворонок нещасний?
- І де ти такі лайки чудові береш?- розсміялась Ліза.
- Експромт дуже гарно стимулюється переляком. – фиркнула, як полита водою кішка, подруга.
-Дівчата, не спиться – геть на двір! - почулося невдоволено сонне з ліжка, що стояло в кутку.
- Логічно. Пішли. Бо Людмила встане - обом місця мало буде. Прокинутись не прокинеться, а шороху наведе.- кивнула Катя і потягла ледве стримуючу істеричний сміх подругу за руку з кімнати.
- Так, ще раз почути той концерт, як тоді, коли ми її минулого разу на її ж прохання розбудили, я не хочу. – розсміялась вже вголос Ліза, варто було їм опинитись поза досяжності сусідки по кімнаті.
-І я. В мене і так настрій не дуже.
- Що таке?
- Та що… Як завжди. Це ж ти в нас зуби залицяльникам позаговорюєш і додому,спатоньки з чистою совістю поскакала, а мені постійно на сексуально заморочених щастить.
- Що цього разу?- спитала Ліза, щоб не спростовувати ствердження подруги, та і просто відволіктись. Катя вміла чудово розповідати і тривіальні історії, а вже коли була на емоціях, то їй просто не було рівних в цьому мистецтві.
-Та пам’ятаєш того чорнявого типа? Ну в таких вузьких жовтих окулярах, що вчора до нас на пляжі разом з другом підходив?
-А, той, що ду-уже уважно розглядав твої сонцезахисні окуляри причеплені на плавках?
-Угу. Вчора, як ти пішла, я з ним пішла прогулятись.
-І як?
- Ну як, спочатку справив враження непоганою інтелектуальною базою, навіть Ахматову та Гумілєва цитував - я була приємно вражена. Потім почав про космос, зірки… Рано смієшся!- гаркнула вона на Лізу, яка вже сповзала з лавки давлячись сміхом.,- Ну добре, смійся, що з тобою поробиш. Ти права, закінчились високоінтелектуальні розмови, як завжди, -- «он Кассіопея», а поки я наївна (ще б не наївна, досі вірю, що хоч один з хлопців же вже може її насправді показати) витріщалась у небо, поліз цілуватись. Так присосався, ледве відірвала!