Друзі на радощах винайняли пристойну квартиру і почували себе просто королями життя. Ще б пак, один змінив брудну роботу на обраний ще зі школи фак і улюблене хобі, а інший із двірника став спеціалістом з ландшафтного дизайну, та отримав у власне розпорядженні експериментальну ділянку землі, де можна вирощувати що бажаєш, випробовуючи корисність розробленої техніки, та новинки у садівництві! Та вони про таке навіть не мріяли!
Ліза
2016р
Ліза вийшла на людний Хрещатик. Дощ давно закінчився. Легка сукня вже майже висохла від тепла її тіла, піджак, якому дісталося більша частина дощу, вона несла в руках. Було свіжо, але не холодно. Минаючи повз вуличну точку продажу кави, вона зі звичним задоволенням вдихнула приємний аромат. Готували каву на вулиці не найкращим чином, але пахощі були гарні. Ліза йшла, роздивляючись людей, і відчуваючи себе не на свої 32, а років на 18. Зовсім не лякав завтрашній ранній підйом, та і сама робота не викликала негативних емоцій. Невже це так купання під дощем допомогло? Тоді мабуть варто частіше такі водні процедури проводити. Вона посміхнулась шаленій, зовсім в дусі студентських років думці, коли почула справа тихий оклик, навіть не промовлений, а радше видихнутий.
-Ліза…
За звичай вона не оберталась, поки не була впевнена, що саме її кличуть. Скільки тих Ліз на світі? Але цей голос… Щось у ньому було таке, від чого вона зупинилась на пів кроці, буквально застигла і повільно обережно повернулась. Обережно, бо чомусь хотіла втекти в будь-яку мить, готова зірватись і майнути вулицею наче за нею женеться дикий звір. Чітке усвідомлення того, що її життя прямо зараз круто змінюється, було настільки явним, наче перед очима розгорнули величезний плакат з блимаючим дороговказом. От тільки що там, за тим поворотом…
- Лізо, це таки ти? – подив у голосі чоловіка, який стояв в тіні великого каштану, переплітався з якось неймовірною надією. А потім він засміявся, спочатку тихо, потім гучніше, а вже коли Ліза почила озиратись з думкою таки втекти від, схоже, неадекватного зустрічного, він раптом замовк і зробив крок вперед.
- Вибач, я мабуть тебе налякав. Та все в порядку, я не під кайфом і не п’яний. Це нервове. Просто давно вже не відчував на собі властиву тобі притаманність ставити моє життя догори дригом. Не пізнаєш? Зовсім? Чоловік зробив ще один крок уперед і був тепер перед Лізою на відстані витягнутої руки. Знайомий запах, рухи, відізвались давньою печаллю в душі Лізи, але жінка ще не могла зрозуміти в чому справа. Вдивившись йому в очі вона згадала, що бачила його вранці. І ще... Ще колись, от тільки чому пам'ять так активно відмовляється згадувати..?
- Невже навіть не згадаєш? - чоловік повільно простягнув руку і торкнувся її руки, яка притримувала сумку на плечі. Ледве відчутний удар током, знайомий до болю сколихнув пам'ять. – З розуму зійти… Нічого не змінилось… Для мене. - він з сумною посмішкою відняв руку, вдивляючись в її очі.
Ліза інтуїтивно відступила на крок. Так, вона бачила його сьогодні вранці. Але не тільки вранці. Вранці він для неї був лише одним з невідомих зустрічних, але зараз… Зараз на неї накотила хвиля пізнавання. Накотила і змила п'ятнадцять років одним рухом, знову перетворивши її на наївну 18 річну дівчину, яка вирішила наздогнати незнайомого, вперше побаченого хлопця який їй сподобався, бо... Причин тоді було декілька, але як стало зрозуміло набагато пізніше, жодна з них не була головною.
- Женя…
Ліза 2001р
Світанкове прозоре світло робило подорож хлопця і дівчина вздовж моря якоюсь примарною. Все здавалось примарним, окрім теплих пальців, що тримали її руку і виведених з ладу, розхристаних власних почуттів. Майже весь час вони йшли мовчки, бо не було потреби розмовляти.
Ліза загадала, що якщо Женя проведе її до самого корпусу пансіонату, то він до неї ще повернеться. Прийде сам. Прийде, бо побачив в ній не лише тіло, а й душу. Душу, яка попри звички Лізи, штовхнула її в обійми незнайомого хлопця. Спочатку, щоб захистити. Так, спочатку їй просто дуже не сподобались погляди компанії місцевих хлопців, що вони кидали на хлопця, що її зацікавив. Ні не настільки щоб підходити, чи навіть «пускати бісики», просто була в поведінці незнайомця якась галантність, а у рухах танця якась сила… Танці, то взагалі окрема розмова. Ліза обожнювала на дискотеках спостерігати за тим хто і як танцює, оскільки в танці люди розкривались з того боку, який далеко не завжжи можна було побачити при звичному спілкуванні. І цей хлопець привернув її увагу саме танцем, і саме тому, вона відчула, що на його головою «збираються хмари». І вона вирішила втрутитись. Поставити на варту незнайомця власну вдачу. Нащо? Вона не знала. Просто їй здалось то буде правильно. Так і вийшло. Та загроза, що вона відчувала, оминула його, але… Але сама Ліза чомусь шалено захотіла краще зрозуміти, відчути цю людину, доторкнутись то того яскравого теплого світла, що відчувалось в незнайомцеві. Такого незвичного, такого рідного, такого життєво необхідного… Незвичний потяг, бажання були такими сильними, що перелякали її до сказу, настільки, що при першій ліпшій нагоді вона втекла. Втекла просто посеред розмови, скориставшись тим, що він відволікся.
Ліза вміла майстерно ховатись і «губитись» на рівному місці, за що її не рідко називали примарою. Вміння ховатись вона вже і тут застосовувала кілька разів, просто так вийшло. Наприклад, гуляючи по пляжу наодинці, сховалась від компанії місцевих хлопців, які явно «сіли їй на хвіст». Ні, хлопці нічого поганого скоріш за все не задумували, просто їх зацікавила самотня дівоча постать на безлюдному пляжі, поза межами, як території пансіонатів, баз відпочинку, так і власне населеного пункту. Але в плани Лізи не входило ні з ким знайомитись того моменту, в неї був якраз відлюдкувато- філософський настрій і вона бажала побути одна. Але ж не пояснювати це веселим хлопцям. Пояснення то довго і зайвий клопіт. От вона і, влучивши мить, коли вони на щось відволіклись, швидко гайнула в непримітну впадину в глині прикриту кущем полину. Як хлопці здивувались! Було дуже весело спостерігати шок, пошуки і цілковите спантеличення горе-слідопитів. Хлопці оббігали пів пляжу та глиняних схилів вглиб суші, але не подумали подивитись, практично під ноги. Обурене «що то за примара була?» викликало в неї лише веселу посмішку. Це ж тепер точно байки підуть гуляти пляжем. І вони звичайно пішли. Буквально наступного дня їм з Катею ввечері знайомі переповідали історію, що чули від інших знайомих, про привид дівчини, що гуляє околицями в хмарну погоду та розчиняється в повітрі просто на очах, якщо ти намагаєшся її наздогнати. Ліза ледве стримували сміх, слухаючи містичні подробиці вже кимось вигаданої історії нещасного кохання та опис неземної краси дівчини. До чого ж багата уява у людей!
Насправді знайди її було не дуже важко, лише трохи більше уваги на непримітні деталі, але саме цього завжди більшості і бракує. Як з’ясувала, ще колись давно, емпіричним шляхом дівчина, найменше привертає уваги те, що на очах. Що поробиш, були часи коли їй необхідно було цього навчитись, просто за для виживання. І вона навчилась. Навчилась швидко орієнтуватись на незнайомій місцевості і аналізувати її на можливі загрози, схованки, небезпечні ділянки. Дитині, яку жорстоко цькувала зграя підлітків, довелось багато чого навчитись.
Перші класи свого навчання в школі, вона ходила через ліс до сусіднього села. Дорогою в чотири кілометри. Якось так склалось, що її незлюбила дівчина, старша за неї на кілька років. І не лише незлюбила, а почала на неї нацьковувати юрбу хлопців, якою верховодив її брат. А діти жорстокі, вони не знають жалю, особливо коли за рахунок слабшого можуть самоствердитись. Ліза була замала дати здачі, їй нікому було скаржитись – матері було не до неї, батька вона взагалі майже не бачила. Можливо, дівчина б так і ходила з синцями, поки її б одного разу не забили до смерті (бо де ж ті гальма, коли хижаки відчувають смак крові?), якби не щасливий випадок. Якось почувши за спиною знайоме «О, зайченя! Ату її!» - вона прожогом кинулась бігти і потягнувши ногу, впала у невеличку піщану заглибину, прикриту лише гілками напрочуд високого цмину. Тікати змоги не було, і вона просто зіщулилась намагаючись злитись з піском, щезнути для всіх. І в неї вийшло. Світла курточка, запорошене волосся та непримітна впадина її врятували. Переслідувачі її не знайшли.
Потім, коли вони пішли, вона вилізла, оглянула схованку, і кульгаючи пішла додому, тепер уважно вивчаючи рельєф по всьому своєму звичному маршруті. Думка просто ховатись їй сподобалась більше, ніж тікати. Бігала вона добре для свого віку, але ж їх було багато і вони були старші…
ЇЇ перестали ловити і шукати після того, як кілька десятків разів загубили, майже наздогнавши. Перестали і почали боятись, вважаючи, що їй допомагають місцеві нечисті сили. Невідомо, чим би все скінчилось, але на щастя мати Лізи знайшла нового чоловіка і переїхала до нього в місто разом з дочкою.
Тож, якщо Ліза могла сховатись у відкритому полі від юрби розлютованих підлітків, то що їй було сховатись у напівтемних алеях від одного хлопця? Але її серце так калатало, що здавалось - хлопець просто не може його не почути! Та, попри її побоювання, він не почув. Озираючись, пройшов майже повз неї, не помітивши, поки дівчина, тамуючи подих, стояла прямо під парканом, схована оманливо-рідким гіллям куща жасмину. Тоненькі гілочки колихав вітер і гра тіні і світла ховала краще за найглибшу глуху ніч.
Лише коли хлопець, пройшовши безрезультатно кілька разів туди-сюди, остаточно пішов, Ліза тихо посунулась по стіні, намагаючись вгамувати шалено калатаюче серце і зрозуміти, чого ж саме вона так злякалась. І чому їй так весело і сумно одночасно?
Доля лише посміялась з Лізи, з її переляку та вміння ховатись. Бо, попри гарні вміння, наступного вечора вона знову зустрілась з тим хлопцем, що так стривожив і налякав її. І знову вона не могла опиратись його магнетизму, його потребі доторкнутись до неї, своїй дивній реакції. Він був обережніший і не відпускав її якийсь час, але ось трохи розгубився під час розмови і його дивний вплив, наче він її гіпнотизує, на мить щез. Ліза, не довго думаючи, просто гайнула через найближчий паркан. Так, це було нерозумно, по-дитячому, та що там казати, взагалі по-дурному, але вона нічого не могла вдіяти з собою. Поряд з ним вона, наче втрачала волю. Їй здавалось, попроси він віддати її серце, вона б його живцем дістала з грудей і віддала. Це лякало. Лякало настільки, що більшу частину ночі вона просто просиділа біля моря, намагаючись прийти до тями і зрозуміти, що ж то таке. Невже це і є те кохання якого вона так шукала? То кохання - це повна втрата контролю? А наскільки повна? Невже від розуму нічого не залежить? Хіба таке можливо? Питання та думки роїлись в голові, заперечуючи одна одну і створюючи цілковитий хаос, не дозволяючи чітко визначитись з напрямком дій, та навіть самим відношенням до ситуації, та цього дивного хлопця.